Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

Над усіма гримів-погримував невидимий патрон — святий Ілля. Як звичайно, танець втілював те, що вчора, сьогодні і завжди. Всі дотанцювали перед лице рахманної людини, білого Максима, котрий через три хребти дивився на них з-за Чорногори, аж з Явора, бо сам прозорий він пронизував наскрізь усе. З мокрими ногами, зі спітнілими чолами, вони стали уряд: «суди нас».

Після танців кола ламалися і розсипалися на групки щораз менші, і на пари. Відпочивали і ховалися по закутках гаті та ярів, як краплини роси, що знову причаїлися до засинання лугів. Пари ставали і ходили кожна окремо. Хто ще мав у пам’яті вчорашні бутинові праці, той не відразу міг зрозуміти, що це ті самі люди, які вчора бралися за барки з тальбами і з миґлами, і танцювали з колодами на ризах. Посмішки і смішки, жарти і щораз тихіші шепотіння, на стежках вчорашньої праці, у закутках і на полянках посеред лісу поміж вовчого лика, серед шафрану, серед папороті, що ледь вилася зелено понад пожовклі старі лани, ще яскравіше розцвіли пухнасті хустки, чорно-зелені вишивки, червоні запаски, про які вчора ніхто тут не смів навіть мріяти. Поряд із окорованими білими колодами поблискували коліна, а ще вчора мрії про них засипали б колоди заметіллю ще гіршою, ніж зимова, більш того, замазали б мазюкою, більш мутною і липкою, ніж недавня мацькола, а може й рознесли б бутин. Із високо застебнутої і зашнурованої, бо міцно обтягнутої крайкою сорочки, навіть найбільш охочий коханець не спромігся б вилущити на поверхню булі груди і жоден не насмілився. У нагороду за зиму, за вчора і за позавчора, сонце само світлом і тінями витягало поперед сорочок округлі перса, повні, як відображення чи плоди самого сонця.

Савіцький теж, маючи коло себе постійно Панця, наче няньку, із перевішаними через плечі цимбалами, стояв біля гаті з Палагночкою, щоправда, тому, що вона сама до нього підійшла і постійно щось до нього говорила. Розпитувала про ризи, про гаті, а він, показуючи, розповідав одне й інше. Палагночка весь час, вдивляючись закохано у панича-рись, нібито лякалася і йойкала від захоплення. В свою чергу він, ввічливо себе змушуючи, намагався вгадати, що саме її могло б цікавити, розповідав про малих лісових котів, яких приніс Іванисько у колибу, про білу оленицю, врятовану Іваниськом, і про вовків, а Палагночка вигукувала все голосніше від здивування. В компанії, яка крутилася неподалік, одні одним показували на них та насміхалися. Крашевський бурмотів:

— Гляньте-но, вже й ця буде паничевою, о! як пхається до нього.

— Бо панич не борикається по-селянськи, на землю не кидає, як дехто з вас, — розумно відповів Ґіжицький.

— Коли на неї дмухне воля божа, то не він її, а вона його кине, — висновував Крашевський.

— Але ж це ще зелене, от, лошиця піврічна, — захищав Ґіжицький.

Кімейчук зневажливо сплюнув:

— Із лошиці потім буде кобила.

Крашевський крутив носом:

— Ну так, але, по правді, наш панич хоч і статний, але до дівок пустий.

Ясьо все знав найкраще, тож бундючився:

— Ви не розумієте, вони з Фокою дали обітниці.

Крашевський засміявся:

— А може Фока не заглядав до тієї чорненької вдови у Ясенові?

Як втаємничений із кращих сфер, Ясьо із несмаком поморщився:

— Це було до побратимських обітниць, тепер кінець з цим. Обітниця і на цьому стоїть бутин.

Крашевський кривився й далі:

— Не вірю, панич просто пустий каплун, а той? Ха, хто ж його знає?

В іншому куті гаті, у глибшій тіні Гарасимко, липнучи до медового погляду пухкої вдови Гулюка, також розповідав їй, неначе заготував собі наперед: про своє пригравання для корів, про вовче весілля, про грізну головичку, про знищену ризу, про лавину на свято Одокії. Вдова слухала його з апетитом, швидше очами, ніж вухами, і надалі сіяла навколо себе весняний посів поглядів, незначно затягаючи поглядом Яся, котрий знову не звертав на неї уваги.

Після танців вже якось ніхто особливо не підходив до Марійки Шестунової. Покинута, вона сама сиділа на кашиці, тому Фока, котрий знову забіг на хвильку, звернув увагу Савіцького, щоб той з нею заговорив, адже вона запрошена і донька дружнього ґазди. Савіцький пересилив себе, наблизився до Марійки разом з Палагночкою і невідчепним Панцьом. Вгадуючи, що може цікавити Марійку, розповідав про те, як Фока започаткував бутин, як приїхали панове-купці, а ще про зимове життя, як замерзли води і як топили у казанах сніг. Марічка, не виявляючи, що це чи те її цікавить, слухала чи то терпляче, чи то ввічливо. Можливо, її зацікавили цимбали, бо попросила, щоб він показав, як на них грати, і як настроюються струни. Кволо прошепотіла щось приємне Палагночці, запрошуючи, щоб та зайшла якось до них у гості в Криворівню, але Палагночці швидко стало нудно і вона пішла шукати хлопців до танцю. Розмова склеювалася слабенько і відразу ж розклеювалась, а потім музиканти знову забренчали на струнах, і Савіцький пішов грати разом з ними, тільки Панцьо, як сів на траву, так і залишився без руху.

До нового танцю Марічку взяв Кузьма Ґотич, званий Нявчуком. Відразу ж опустив очі і притупцьовував собі, недбало тримаючи танцівницю, а на неї і не глянув. З особливим зацікавленням розглядав свої власні ноги. Раптом зауважив Марічку, зупинився, випустив її з рук, потім вхопив, незґрабно смикнув, увіп’явся в неї руками і, хоч не випив ні ковтка горілки, розпалився наче п’яний, і не випустив її з рук упродовж всього танцю. Танцюючи, ковтав повітря, як витягнута з води риба, зелені випуклі очі вилазили йому з голови, кидав розпачливі погляди, які не трапляються підчас танцю. Марічка дивилася на нього уважно, тихо попросила, щоб він її вже відпустив. Замість відповіді Нявчук розійшовся повністю, то раптово присідав, то підскакував у повітря. Марічка, вже втомлена, навіть стурбована, попросила його дещо голосніше, щоб закінчити танець, але Нявчук викривляв лице, витріщав на неї совині очі і поперемінно то підкидав її, то кидав у танці. Марійка відкривала очі із щораз більшим здивуванням, а він з голодом і жахом впивав у неї нічні сліпаки, тряс нею, відскакував раз за разом далеко, підіймаючи її на руках і розштовхуючи інших, аж у компанії, що танцювала поруч, почали показувати на них один одному зі сміхом. Він не відпустив її доти, поки музика раптово не обірвалася. Нявчук, заточуючись, немов очманілий, відразу ж зник з поляни.

Після короткого сміху вже не дуже за ним і розглядалися, бо ось музика, хапаючи вже запальний ритм, рублений, і найточніше відміряний,