Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

й гною за нігтем». — І от вам, як ми тепер виглядаємо? Гарна мені проповідь, ціла сметана пропадає, а хто залишиться? Священик. Я маю відповідь, бо знаю, що Господь робить в основному те, що витягає зі світу сметану. Але в церкві ані мур-мур, вже мовчи собі. Тому я й єврея люблю послухати, хоч він і не нашої віри, бо хто ж мав би крутити, як не єврей. То може він нас і від кінця світу якось відкрутить? А запитувати його, і перечити, і до очей скакати євреєві теж можна, скільки хочеш, бо власне єврей до цього найбільш охочий. Але чого забагато, того забагато. Погоджується до цього місця: «Кінець світу ще гарніший, ніж його створення». Це так. Але відрізняється те, що Йосенько викручує, ніби Господь на самому кінці також і «того», що щез би, допустить до сметани. Так він мені сам сказав, щоб я з цього місця не зрушився! Інший би задубів від такого, чи впав би з лави, але я — ні, і з місця рубаю йому твердо: Ні, бо що божа манна і сметана, те не брага, не смола і не сироватка. Нема мови! — А Йосенько, що значить єврейська голова, дуже пхається до Господа у адвокати і як розженеться, то вже, як дараба, щораз швидше — ані зупинити, ані догнати. Розкудкудакався без пам’яті: «Господь милосердний, Господь — втілення весни, Господь кожному дає можливість бути по-своєму. Хочете, щоб Він вас всіх купою врятував, а хто ж повинен «того», що щез би, пригорнути? Може ви його пригорнете? А може Господь боїться «того»? А може Господь ним гидує? Якби Господь був таким гидливим, то на скільки процентів ми кращі? А може це дуже великий процент? О-ва, самі скажіть! Поза Господом немає нічого і нічого не може бути, а може є щось поза Господом? Дізнайтеся, Юрку, якщо ви такий розумний. Ні! Без Господа не існує нічого, ані ніяка темрява, ані пивниця, ані чорний спід, о-ва!» — Нахмурився єврей, заблискав на мене, як чорна хмара, і градом на мене сипле та й сипле. І ось вам, наша християнська доля: один не дає й слова сказати там, у церкві, а другий насипле і напитає, що інший вже й не витримав би. Але не я! Го, го! я собі своє знаю, але я не єврей, щоб вічно сваритися. І так вже час додому, тож я на сам кінець ще кажу Йосенькові так по-доброму: «Дай вам Боже, Йосеньку, нашою сваркою ми сметани і так не стовчемо, то хай буде так, як сам Господь хоче і дасть, його свята воля». Йосенько вже заспокоївся та й каже: «Добре ви це сказали, Юрочко, і дай вам Боже за це здоров’я». — «Дай Боже і вам, і на цьому зі сметаною кінець».

— Дай Боже, — повторив старий Кочерган.

— Дай Боже, — пройшло з повагою по столі.

Тільки Юстинка, хоч і була рада, що знову повернулась за стіл, не поділяючи поваги, викрикувала:

— Дай Боже — це так, але гляньте на нього люди: він сметану хвалить. А як йому в хаті під ніс дельорну пінку підставлю, ані не торкнеться, тільки: «kafe, kafe». Чорного тобі хочеться, бо ти чорного тримаєшся, хай щезне, ти до Сироїдів пристанеш. Не патякай, хапай, бо ослабнеш, бо якщо ні — то це твоя остання година. А ви, славний Панцю, також, бо вітер вас відірве від землі і рознесе по світі, і буде по славі.

І знову Цилинюк, і знову інші, що їх картав погляд і крик Юстинки, старалися, досягали рукою чи ложкою, хрумкали, жували, цямкали, чи бануш, чи солодку капусту, чи вареники, чи голубці, все облите сметаною. Сметана тут, сметана там, сметана скрізь присутня.

Роса

Але прийшов момент, коли обід закінчився сам собою. Не тому, що вичерпалися страви чи гостинність. А тому, що їсти вже просто не хотілося. Молодим вже нетерпілося танцювати, вже скрипалі скрипіли на своїх струнах, вже Савіцький дзвенів на цимбалах, вже Петрицьо пустував, підскакуючи в такт і присідаючи коло столу. Побачивши це Кочерган встав, довго дивився на сонце, дякував сонцеві, дякував столові, дякував господарям і гостям. Попри всю гостинність і попри жертовне бажання гостей задовільнити господарів, або хвацько рубаючи їжу або вдаючи поїдання, хто ж не розумів, що треба було втікати зі спеки у тінь, на росу, щоб не дозволити сонцеві і сонливості зморити себе, а передусім втекти від їжі до танцю. Як трави і зілля, просякнуті і висушені сонцем, чекають на вечірню росу, так і люди запрагнули роси, запрагнули відпочинку у танці. Танець має бути після їжі саме так, як роса після дня, і так само потрібний, бо витискає з людини росу. Тому вони сховалися у глибоку тінь яру, на полянці на лівому березі потоку біля гаті, де було твердіше, без жодної калюжі болота, і росисто. У яру царинка, що вся була оточена деревами і зелена по всій ширині, чекала на них. Підстилкою служила вже досить висока трава, крівля, яка вже зазеленілася, давала тінь та зеленаво просвічувалась. У лісових шпарах, немов палацові вікна, були в міру прикриті, проціджували достатньо променів для веселого танцю світел, але жодного — для нагрівання. Мабуть, навіть у станіславівському палаці не було такої широкої зали, такої холодної і так зелено веселої, щоправда, ніхто з палацових гостей не наважився б занурити ноги у таку світлу підстилку, бо хоч вони з привабливістю і з принадним розмахом витинали мазурку, та уникали намочування ніг. Вони не були народом танцю, що танцює через увесь світ, ані таким, для якого будь-де знайдеться майданчик для танцю, як для гостей Фоки. Бо такі танцюють також і на дарабах, які й самі танцюють на водоспадах, і ще й уникають небезпеку від колод, що летять по ризах, завдяки танцювальним підскокам і відскокам.

Музиканти вже присіли на низьких кашицях гаті і відразу ж видобули з інструментів прохолоду і бажання. Відразу прогнали сонливість, вкручували танцівників у шалений вир. Роса холодила ноги, піт, що скрапував з тіл, освіжав їх, як рясна роса, а протяг з-під гаті постійно охолоджував їхні тіла і голови. Ясьо Томашевський відразу ж відзначився як перший танцівник. Гордовито посміхаючись, немов змилосердився над пухкою і рожевою вдовою Гулюка, що тихо переслідувала його поглядом, взяв її до танцю. Вона ж у знак подяки танцювала найлегше, найплавніше, ніжно і чуттєво віддаючись танцеві. Коли він безумно поривався, то поривалася