Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

— Юстинко люба, якби ви годували світ, у цілому цісарстві від моря до моря, від гір до гір, то не було б ані одного голодного.

— Не я годую, Фока годує, бутин годує, — кричала Юстинка, — але змилуйтеся, не ображайте, їжте, біди немає, багатство. Це добре, це дельорне, може солонинки, може огірочків, а може б сити, а може би сушениць з медом? А може попити квасу з перцем і горобиною?

Відважилась також зробити зауваження війтові:

— Пане-начальнику, ясний губернатори, ви з Жабйого, ми з Ясенова, це інший світ, де там нам до вас, ви побратим цісареві, разом з паном цісарем годуєте світ. Ми до вас, як від землі до неба, голови задираємо, але не погордуйте, досягайте, сушениць з медом, сушениць!

Війт, злегка посміхаючись, рівненько кивав головою, за столом залягла тиша, чекали, що він щось скаже, але ні — відклав на пізніше, куштував сушениць, на знак схвалення невпинно кивав головою. Цвилинюк, хотячи вивільнити жінку, чи радше гостей від її дзявкання, витягав з голови потішні історійки, відповідні до учти, і розважав ними стіл. Важно підносячи палець, хитро посміхався, а всі наставляли вуха. Цвилинюк розповідав:

— На початках світу була тільки сама густа сметана. Дух божий Алей витав над білістю, над сметанами, дмухав собі на них. А то дельорно хвилювало, вистрілювало, далеко шуміло і сміялося собі таке біленьке. Господь милувався, посміхався, а від цього запінилася ще до Бога манна божа, сметана від кінця до кінця. Але «той», що щез би, хай геть летить від нас, позазрив Богові. Сам він нічого не вміє, тільки заздрити, радості не знає, тішитися не вміє, тільки зі шкоди втішається. Перешкоджав Богові і все псував. Доливав від дна то мутної води, то смоли до самого споду підпускав. А це страшно потемніло, почало бурлити. Завирувала сметана і забурчала, наче в животі у того, що щез би. Звурдилася вся сметана від кінця до кінця. Господь не злякався і подумав собі: «Я знаю, що робити, буде ще краще. Я створю світ, заґлєджу цю брагу, витягну з неї сметану, зроблю її прозорою і сметана переможе». — Дмухнув і витягнув з тієї брудної вурди гарне сонечко, як великий будз, що світиться. Поставив високо на небі понад вурдою, а потім знову з тієї найлегшої сметанки видмухав і витягнув з неї хмарки. Потім від браги відділив землю, трохи темнішу, а скелі відділив від землі і води окремо зробив прозорими. З хмарок дощик пішов на землю, і вона зазеленилась. На тій зелені поставив чоловіка з жінкою і корову, і овечки також. А чоловік той мав двох синів, звалися вони Каїн і Авель. Авель відразу ж випасав корову і овечки і почав їх доїти. Дивиться Господь з неба, аж тут до путні гарна сметанка дзюрчить, чистенька, як перед створенням світу. Посміхнуся Господь, а від цього у путні піна зашуміла і засвітилася. А «той», що щез би, відразу ж засмутився і давай знову шукати своє потаємної втіхи. З-під землі нашептав щось на вухо другому братові Каїну і той, замість того, щоб допомогти братові, відразу почав заглядати корові під хвіст, саме туди, де хвіст причеплений. Авель, ґазда вправний, каже братові делікатно: «Що ж ти, братику, заглядаєш туди, де нічого не видно? Гайда, принеси трави для корівки і отавки для ягняток, а потім хапай за вим’я і вчися доїти». — Щойно він це сказав, а той як смикне корову за хвоста і відірвав хвоста, і відразу ж почав його хрумкати, як ковбасу, але не вудженого, а так — сирого. І вже «той», аби щезло від нас його ім’я, перекривляє Бога. Але не сміється, бо не вміє, а тільки зареготав з-під споду на світ, аж трави посумніли і похилили голівки. А Авель до брата: «Брате, який же ти мені брат? Ти брат того, хай щезне. Ти будеш божому створінню відривати хвоста і їсти? Дай же нам спокій, іди туди, де твій брат». — І знову «той», що щез би, щось нашептав Каїнові недобрим вітром з-під споду. І відразу ж взяв Каїн камінь і розтрощив братові голову. А «той», що щез би, розреготався з-під споду на цілий світ, аж трави зів’яли і почорніли, а бідна корівка без хвоста кривавить і до Бога порикує. Але ж стоп! Відразу Господь помазав корові рану манною з путні, хвоста направив так, що той відріс, але трошки коротшим, ніж був. Втішився Господь, але відразу ж після цього пригадав собі про того лайдака. Грізно заволав з неба: «Каїне, де твій брат, Авель?!» А Каїн втікати, втікав, втікав, забрів у пустелю, у піски, де тільки одні сірчані джерела. І від Каїна походять Сироїди, що їдять все сирим, хапають в лапи все, що попаде, людей також. Жеруть і ніколи не можуть нажертися. А від дітей Авеля — люди, все більше людей, народу щораз більше, і щораз більше худоби, щораз більше зелених полів і полонинок веселих. А звідусіль стріляє сметана. — Під кінець світу Господь остаточно відділить брагу від сметани і від сироватки також. У раю все буде плавати в сметані і в піні, сметанні люди, сметанні ґуґлі, у пінкових кресанях, або зі стрічками з пінки на голові. І святі з пінки, і ангели також. А «той» чорний, що щез би, разом з чортівнею, разом з Сироїдами щезне під сподом. Тому євреї розповідають, і то цілком слушно — я ще запитував Йосенька з Роздоріжжя, — що Господь милостивий, і що кінець світу буде ще красивішим, ніж той первовік, і ніж створення світу, теж красивіший. І це можливо, бо сметана — манна божа, єднає народи, і святих ангелів також, бо що сметана, те не сироватка, тому притягає добрі душі і вирощує, і прикрашає кожну по-іншому, як їй до лиця. А брага і смола, кислота і гіркота зачорнюють, замазують, мутять, розділяють. Тому Господь їх замкне, зашпунтує разом з «тим, що щез би» під сподом, на віки.

Цвилинюк перервав, всі уважно слухали, навіть їли безшумно. Задоволений Цвилинюк так закінчив розповідь про сметану:

— Я люблю послухати священика, чому б і ні. Аби лиш не закручував, як наш з Ясенова. Годинку говорить розумно, аж тут раптом як не затрубить на кінець світу: «До нічого ваша худоба, до нічого масло-сметана, — так кричить, — що не залишиться ні краплини, ні порошинки з цього світу, ані стільки, що