Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

Тож вони сідали коло Кочергана, війта і Панця, спочатку найстарші: Гордейчук, Соломійчук, Вовкун, званий Калічиною, бо був дефективним, і далі коло них їхні сусіди з Пушкаря, хоч і бутинові майстри, але найбідніші: Пехкало, Ґуцинюк, а також Біриш. Фока привів зі стайні пастуха Трофимка, який недавно причалапав зі стадами. Невиспаний, непричесаний Трофимко приглядався до людей з недовірою, немов з огидою, весь час неспокійно зиркав на стайню і на сіно так, наче ще не закінчив праці коло корів, чи радше так, наче йому краще пахнуло місце за святковим столом з худобою, ніж з людьми. Всі інші сідали, як хотіли, тільки Фока, Савіцький і Петрицьо не зайняли місць за столом. Спочатку Фока вніс весняне деревце, подібне до весільного, смерічку, обвішану кольоровими чічками, і всунув її поміж хлібами. Потім всі троє господарів вносили яворові лотки з світлими пшеничними калачиками, кожен з яких був прикрашений розочкою, зробленою з тіста. Калачики також були випещені золотими ручками пані ковалевої, а їхній калачевий блиск виходив прямо з очей старої жінки і обіцяв не менше, ніж очі молодих. Тільки підійшли калачики, старий Кочерган встав і відразу ж встали всі. Чекали мовчки, а Фока, починаючи від Кочергана і від війта, роздавав калачі. Коли завершив, голосно промовив:

— Весняні дари невеликі, але сприйміть їх як великі.

— Великі, великі, — задуднів голосно Кочерган.

— Великі, великі, — повторив війт.

— Великі, великі, — гукнув стіл.

Кочерган все ще стоячи, то морщачи чоло, то розгладжуючи його, урочисто промовляв до Фоки.

— Щоб ви були таким гарним, як ці пшеничні калачі, щоб ви так само виросли, так вигравали і світилися перед попами, перед панами і перед сенаторами, перед цісарями, перед папою римським, а найбільше перед добрими людьми, дай Боже!

— Дай Боже! — повторив війт.

— Дай Боже! — гукнув цілий стіл.

Кочерган промовляв далі:

— Дай Боже щастя цьому столові.

— Дай Боже, — гукнув війт і відразу за ним весь стіл.

— Спокій в родині, — продовжував Кочерган.

— Дай Боже, — підхопив війт, а за ним цілий стіл.

— Телят в оборах.

— Дай Боже.

— Лошат у стайнях.

— Дай Боже.

— Біло у кошарах.

— Дай Боже.

— Рійно у пасіках.

— Дай Боже.

Зовсім не поспішаючи, Кочерган перелічував далі:

— В хаті ситно.

— У дворі прибутково.

— На городах зілля.

— У клітях весілля.

А стіл після кожної фрази, почекавши поки скаже війт, відповідав:

— Дай Боже.

Потім Кочерган хвилинку вичекав, всі дивилися на нього, а він виголосив з особливим наголосом нове благословення:

— Гладко в бутині.

— Дай Боже, — в особливо гарячому пориві, не чекаючи на війта, вигукнув стіл.

Кочерган видобув із себе з зусиллям:

— На водах співно.

— Дай Боже, — сказав війт.

— Дай Боже, — повторив стіл.

Кочерган промовляв далі, ще повільніше, зворушено, але так голосно, що відлуння гукали по лісі:

— Хмари і трави, води і диханє, схиляються, дякують, дякуємо й ми: Слава вам Господи Боже.

— Слава Господу, — відповів стіл.

Кочерган сів, сіли всі мовчки, а Фока і Петрицьо пішли з рештками калачів до стайні, щоб поділитися з худобою. Побачивши це, Трофимко знову занепокоївся, скривився, ніби без нього не можна було пригощати, або й навіть торкатися худоби. Зірвався, але Фока наказав йому сісти, і Трофимко скривився ще жалібніше, перевіряючи навколо запитальним поглядом, чи зібраний із стількох сіл люд християнський, бачить його кривду. Фока пішов, а Трофимко відразу ж підірвався і погнав за ним. Щось нашіптував Фоці, той кивав головою, повернувся, налив кубок горілки, щоб покропити кінські гриви і змити з них чари.

В свою чергу гостей пригощала худоба, а точніше Фока після повернення зі стайні пригощав від імені худоби. Сметана тут, сметана там, сметана скрізь присутня: борщ на сметані, бануш на сметані, солодка капуста на сметані, рогаті вареники з бринзою, а також крилаті голубчики з кашею, сметаною политі, і форель на сметані. На постійне припрошування хто хотів, брав рукою хліб, відрізав скибку солонини і відкушував її зубами, або смакував, цмокаючи і вгризаючись зубами в огірки, які зеленими пережили зиму до нової зелені. Облизували сок з огірків, облизували його також з пальців і тоді Фока відразу ж подавав чарку горілки, щоб запити. На завершення подавали ще локашу, тобто ячмінну кашу з олією і медом, киселицю з сушених сливок з медом і ситу з меду для тих, хто не пив горілки.

Що перед тим порозсипалося, знову зібралося. Було чути тільки припрошування Фоки і Петриця, незрозуміле бурмотіння Савіцького і відгомін їжі. Над усіма голосами панував запальний голос Юстинки, котра попри те, що сама щойно прибула з Ясенова, поводилася так, ніби вже давно була господинею бутину. Вона опікувалася всім. Жінки їли небагато, але постійно, розуміючи, що не годиться об’їдатися, а не їсти ще більше не годиться. Куштували, кусали, пережовували статечно, як корови. Щомиті Юстинка, залишаючи на якийсь час в спокою гостей, зривалася і бігла по щось до колиби, а після повернення тим гарячіше нападала на тих, хто не їв, а з особливою любов’ю на чоловіка, а ще на Панця. Мружила заплилі очі з усмішкою, надувалася до червона і кричала:

— Ґазди зі шкіри вилазять, подають вам серце на тарілці, як в раю, а ви один з другим цяпаєте нещасно, наче перед сконом, або ніби вам хтось жаліє. Беріть, рухайте зубами, бо зараз вас почастую паланичом по головах.

Стіл приймав поривчасті промови Юстинки із вдячним сміхом, а Цвилинюк і Панцьо, обмінюючись з двох кінців столу хитрими посмішками, визнаючи слушність догани, цямкали показово, з запалом, так голосно, як могли. Жінок вона припрошувала інакше:

— Марічко-душко, — кричала до Шестунівни, — мальоване моє личко, ясна панянко, моя цісарівно! Чи ви хочете геть змарніти, щоб гори за вами плакали? Діставайте, моя красавице, скуштуйте хоч краплинку.

Марічка щось ввічливо шепотіла, беручи на кінчик дерев’яної ложки трошки банушу.

— Дивіться люди, — лестила Юстинка, — з чого це бідненьке живе, дзьобне, як пташка, росою живиться, як косичка.

Потім вона ще зверталася до кожної жінки окремо, жартувала, прихвалюючи страви, лестила одночасно гостям і господарям.

— Палагночко-дитинко, — повчала дівчинку, — навчися їсти замолоду, бо всохнуться тобі кишки, схуднеш і жоден хлопець не гляне. Хлопці — це погане насіння, я їх знаю.

Палагночка, котрої зовсім не треба було повчати, мабуть, розуміла потребу їжі і дякувала ротом, напханим банушом:

— Ой, яке ж це добре, Юстинко, шкода, що тільки один рот.

Юстинка гукала теж досить сміливо й до старого Кочергана:

— Танасію, ви повинні давати приклад молодим, їжте, досягайте! Там ще гора банушу у казані, рятуйте, бо пропаде дар божий.