Kara Star - Світ моїх фантазій, Kara Star

— Може вона безсмертна?

— Дурні не неси! Вона просто дура закохана. Здохнути готова, лиш би моя остання деталька проекту залишилась вдома на ліжечку.

І тут мені стало боляче. Боляче душевно. І водночас приємно. Що Марс зараз лежить на ліжечку і йому нічого не загрожує.

— Так, все. Вона і так не скаже. Дивись, вона вже в м'ясо, але всеодно мовчить. Відпускай, може виживе. Цікаво навіть подивитись. А для проекту іншого особливого знайдем. Не проблема.

Двері різко відкриваються. У підвал залітає хлопець і побачивши окровавлену картину на землі, ледь не впускає сльозу із ока, а ланс із кулаків.

— Ось я! Беріть мене! Лиш її відпустіть!

— Але ти дурень... — Харитон розсміявся. — Вона витерпіла всі мої старання добитися правди. Заради тебе, дурня, терпіла. — сміявся голосніше. — Я готовий був пожаліти і її, і тебе... А ти все зіпсував. Беріть його!

— А вона? — поцікавився спільник.

— Хай лежить, здихає.

— Тобто хай лежить здихає?! — кулак вже летів у пику Харитону, але цей мужчина не з простих і удари перехоплювати вміє набагато краще за свого спільника.

За декілька секунд достойного поєдинку, Марс впав у відключку. Він не хотів здаватися, ні в якому разі, але організм має свої правила.

Проснувся у зовсім іншому приміщенні. Із глибокими ранами на тілі, що кровоточили. На стільці, прив'язаний, як і його маленька дівчинка, якої поруч зараз не було.

— Сонце моє, я виберусь, я врятую тебе, ти будеш жити. — старався Марс, вклавши в рухи усю свою лють, розірвати мотузки.

Але нічого не вдавалось. Тоді погляд кинувся на підлогу, де лежав ніж, який спільник нечайно упустив з кишені.

— Навіть доля грає в мою користь. Все буде добре, сонце, тільки живи.

Марс розкатався на кріслі, щоб впасти. Удар пройшовся новою порцією болю по тілу, але він не брав його до уваги, адже справжній бій на виживання ще попереду. Ноги допомогли йому доповзти до ножа, який він схопив і, через зусилля, перерізав мотузку.

— Є! Дурні, думали я не впораюся! — кричав практично пошепки від радості хлопець.

Марс піднявся, зловивши хвилю пекельної віддачі ран по всьому тілу і відправився на пошуки Кірілли.

— А навіщо ми його калічили? — почув він голос із сусідньої кіманти підвалу.

— Не переймайся. Нашому експерименту його рани не пошкодять. Я мусив надати урок. Без цього ніяк.

Мужчини розпивали горілку, думаючи, що у них все під контролем. Але Марс прослизнув повз напів відкриті двері і біг вперед. Біг щосили. З останніх сил. Заради неї.

І відкривши чергові двері, він побачив її... Практично мертве тіло, що ще робить ковтки воздуха.

— Сонце моє.. — впав він до її обличчя, стараючись розворушити, — Чуєш мене? — ножем, що взяв із собою, перерізяв мотузки, що не дозволяли її рукам жити своїм життям.

— Як ти... Знайшов... Мене? — важко вимовляла вона.

— Пам'ятаєш браслет, який я подарував тобі? — після мого кивання, він продовжив, - У нього був вбудований gps-маячок.

— Розумний хлопчик... — засміялась я, ледве відкриваючи очі, а кров побігла по губах.

— Не дуже, якщо дозволив статись такому.

— Ти не винуватий у тому, що особливий. І для мене... Також.

Марс хотів допомогти їй піднятись, щоб вони разом втекли із цього жахливого місця, допоки у них ще є час. Але час... Така річ, що полюбляє грати проти головних героїв. Час живе своїм життям. І навчає тому, щоб люди не відволікались на безглузді речі. Але хіба цю розмову можна назвати безглуздою..?

Харитон опинився поруч досить швидко. Хлопець би ніяк не встиг зреагувати. Що ж він зробив не так? Що упустив в даній ситуації? Що було варто зробити першим, а що ні?

Правильні рішення вже було пізно розставляти на полицях, адже Марс отримав ніж у спину. Харитон прокручув метал всередині хлопця, вкладаючи у цю дію всю свою ненависть.

— Не вбивай його! А як же проект? Харитоне! Знову проблеми з агресією? Принести таблетки?

— До біса! — мужчина витягнув ніж та викинув геть, покинувши підвал. Спільник побіг за ним.

Марс впав біля Кірілли. Його маленької чужої дівчинки, яка завжди була причиною гучного серцебиття. Один її погляд розпалював вулкан всередині хлопця. Але він не показував цього. Практично, ніколи. Тільки його ніжні обійми видавали серце, що було задоволене знаходитись поруч.

І цього разу він подарував їй його. Цілком і повністю. Поцілувавши її останій раз, вкладаючи у дотик усе своє кохання, а вона, змішуючи свідомість із темрявою, відповіла на поцілунок. Востаннє.

Твої губи торкалися так, наче зірка кричала від болю...

~THE END~