Kara Star - Світ моїх фантазій, Kara Star

— Синхронізувались. Ну що ж, я весь твій.

— Мій...?

— Твій, твій. Пішли прогуляємось. — він торкнувся моїх плеч, розвернув мене і підтримуючи за плечі, покрокував уперед.

Мені хотілось кружляти від кожного його дотику. Мені хотілось вилетіти з цього світу і більше ніколи не повертатися. Але вилетіти разом із ним...

Він навіть не знає, що я до сих пір його так сильно...

— І як там твої романи? Взяла до уваги мої слова?

— Так, але це все ще у процесі. Вже спілкуюсь із деякими письменниками.

— Молодчинка.

Відчуваю, як червоніють щоки... Дякую...

— Дякую.

Він посміхнувся та погладив мене по голові, як песика. Чому мені це так подобається? Так хочу притулитися душею... Але він чужий. В реальності він чужий. В реальності я чужа. Я аксесуар душі іншого. Але так хочеться...

— Про що задумалась? Десь літаєш. — штуркнув він мене, знову посміхнувшись.

— Жарко.

— Жарко? На вулиці не більше п'яти градусів. Ще й ніч на дворі.

— Ось-тут жарко. — я торкнулася двома руками місця, де, зазвичай, у людей загорається душа.

— Ось-тут? — він поклав одну руку мені на грудну клітку, а другою підтримував за талію.

Відчуття були, ніби я літала... Вдивляючись у його очі, я відчувала себе на своєму місці. У цьому житті. Коли погляд перейшов до його вустів, мені захотілось відчути себе його маленькою дівчинкою. Як колись...

— Пішли присядемо. У мене є охолоджувач в сумці.

Коли ми за лічені секунди дійшли до качелі, він дістав з рюкзака рево. І справді, охолоджувач. Ще й який...

Під плейлист на його телефоні, ми попивали по черзі смачний напій, розкачуючись на качелі. Кожен на своїй. Кожен на своєму місці. Як і на качелі, так і в житті. Але я більше так не можу.

Я різко піднялась і покрокувала до нього. Сіла спиною до його спини на спинку качелі і опустила свою голову йому на плечі. Як колись... Все, як колись. Але вже по іншому. Нехай так. Я просто хочу відчувати його поруч. Хочу відчувати його. Торкатися.

Тепло його тіла занадто особливе для цього життя. Він занадто особливий, щоб моє життя було звичайним.

Він підняв руку і його долоня знову пройшлась по моїй голові, розбурхуючи волосся. Підкрутився градус жари в грудній клітці. Обожнюю... Ці відчуття... Ці відчуття безвиході. Коли ти не можеш встояти перед почуттями. Коли не можеш обманювати себе. Коли тебе обпікає і ти радієш цьому. Адже дарувати комусь серце — це так прекрасно. Навіть, якщо його новий хазяїн зовсім не знає про це.

Я взяла всю свою впевненість в кулаки. Правду кажуть, що алкоголь підбадьорює сором'язливих. З посмішкою на обличчі, нарешті щирою, я піднялась із качелі, обійшла її та опинилась впритул до нього. Схопила його руки у полон своїх долонь та потягнула хлопця на себе. Після чого обійняла його. Просто обійняла. Звичайні обійми. Але скільки любові було вкладено у них...

Марс зловив такт музики і, не довго думаючи, повів моє тіло в танці за собою. В голові крутилося від дотиків, алкоголю та різких поворотів. Але я була щаслива в той момент. Його пальці поплили по моїй руці, по фіолетовому браслету, який він подарував мені на день народження. Кінець мелодії став і нашим кінцем, коли хлопець заключив мене в обійми...

Цікаво, що він відчуває?

— Пора вже йти.

Мабуть, все-таки нічого.

— Так, і справді. — звична фальшива посмішка намалювалася на обличчі.

Я не хотіла йти. Навіть не має сенсу пояснювати чому. Наявність метеликів внизу живота взагалі ніколи не потребували пояснення. Ті, хто відчували їх — знають причину і також знають наслідки.

Хлопець провів мене до початку моєї вулиці і, не побачивши смутку в моєму серці, який я старалась не видавати через очі, обійняв на прощання...

Якщо він не відчуває до мене розпеченої лави, тоді чому зараз так ніжно пригортає до себе?

— Спишемся.

Звичне слово. Звикла ловити його з вустів цього парубка... Але кожен раз боляче від усвідомлення, що після цих букв, він розвернеться і піде своєю дорогою. Але що ти хотіла? Так написана твоя доля. Але ж ми теж являємося важливим інструментом у цьому житті. Ми ж автори своєї долі. Тоді чому мені зовсім не хочеться писати..? Мабуть, ламають судини ті самі думки: «Не потрібна я йому». Але тоді на допомогу прийшло логічне рішення: «Вже пізня година і нормальна людина по іншому би не зробила».

Його кроки віддалялися, а я, не позбувшись своєї дурноватої наївної звички, обернулась. Але він не обернувся слідом. Що ж...

***
— Глянь, хто йде.

— Можемо зараз взяти ще тепленьким. — Харитон широко посміхнувся.

***
Я зайшла до будинку, але мене не відпускало важке дихання. І це було не через грім кохання у душі. Це було щось інше... Ніби... Передчуття. Погане передчуття, пов'язане із Марсом.

Марс прямував через темний парк, повністю віддаючись своїм думкам, не включаючи плейлист у навушниках. Його думки були таємно гарячі... І таємно сумні, адже страждання в серці ніколи не покидало своє коронне місце...

Дивний звук. Дивний шелест листя. Різкий удар ззаду дуже важкою рукою. Хлопець втримався на ногах і, не довго думаючи, відповів на удар. Так і відбувався їх поєдинок із спільником Харитона, серед повного понурення парка у нічну темряву. Мужчина дістав ніж, так як парубок занадто добре відповідав на удари. Марс ніяк не міг побачити майбутній крок персони напроти, тому життя його не пошкодувало і він отримав царапину на обличчі. Але спільник Харитона не знав, що саме після цього дурного вчинку відкриються справжні сили Марса. Адреналін підскочив у венах, вдарив у голову і кулаки, самі того не усвідомлюючи, у зговорі із ногами, почали мститися за пошкоджену щоку. Коли мужчина вже лежав практично без свідомості, Марс продовжив свій путь, глянувши у сторону Кірілли, сам не розуміючи навіщо.

«— В мене є ідея по-краще. Так сказати, розважитись.» 

Харитон знав, що малого так просто не взяти, тому розумніший план почав розвиваватися у його голові досить швидко. Що може змусити людину робити все на світі, як не усвідомлення майбутньої втрати дорогої людини?

— Бачу, ви дуже близькі...

Бридкий метал торкнувся моєї шиї, хоча голос звучав ще бридкіше... Я не знала чий він, але сам страх почав пригати від страху всередині мого тендітного тіла.

— Підеш зі мною, маленька. — Харитон схопив мене за волосся та потягнув у протилежну сторону від мого дому.

Все-таки, нехай я і дівчина, але хоч якась сила у мені має бути, в кінці кінців. І я вирішила спробувати вибратись... Це коштувало мені удару в живіт. Біль та страх у зговорі змусили мене не діяти. Хоча, треба було.

Харитон потягнув мене у машину, але замітивши на середині парку свого спільника, що лежав, зрозумів, що потрібно повернутись за ним. Та саму малу він залишати не збирався. А точніше, у свідомості. Різкий удар у ніс став темнотою для очей та шумом для вух. Під симфонію краплі крові, що впала на диванчик машини, Харитон все-таки закрив машину та направився за спільником.

— Вставай, нудодтне ти створіння. Я знав, що все так буде. Тому й придумав новий план.

Той ледь як піднявся і вони попрямували до автомобіля.

***
Присмак крові в роті... Головна біль... Живіт... Все тіло ломило...

— Ну що, маленька, ти допоможем великим дядям досягти успіхів у їхній справі?

Мовчання. Ні одного звуку. Мертва тиша. І тільки серцебиття видавало мене, що я ще жива.

— Мала, не варто так. Тобі ж краще буде, якщо рот відкриєш. Скажи всього лиш адресу. І ми тебе відпустим.

Мовчання.

— Ну дивись, ти зараз впевнена у своїх діях?

Мовчання. Ви навіть мого кивання не заслуговуєте.

Різкий удар. Знову. Відчуття, ніби щелепу зламали, хоча я ніколи не знала цих відчуттів. Але я трималась. Я тримала очі розплющеними. Тоді мужня п'ятка безжалісно торкнулась моєї колінної чашечки, через що стільчик, на якому я була прив'язана, полетів назад. Різкий біль в голові. Але мужчина поставив стільчик у минуле положення.

— Маленька... Адреса?

Ні. Не скажу.

Солодкий удар, але цього разу металом по губах. По моїх красивих губах...

— Вона мене дивує. Типу, я бачив, що вони близькі, але не думав, що настільки. Чесно, я був впевнений, що кожна людина продасть іншу в обмін за своє життя. — сміявся Харитон вже перебінтованому спільнику.

Тільки мій пустий погляд гуляв по підвалу... Думки вже давно десь загубились у цьому шумі. Противний шум у вухах...

— Ти дійсно така терпелива? Ти просто дура, знаєш це? Говори, мала, мені тебе вже шкода.

Мовчання...

Удар. Кулак знову обійняв обличчя. Метал... Дотик ножа плече відчуло ніби вперше, але знало, що не в останнє.

— Та залиш її. Мала всеодно не скаже. Дивись, яка вперта. — спільнику вже ставало шкода дівчинки, що посміхалась, дивлячись на весь цей світ, допоки очі заливало кров'ю. — Вона не в собі, що не бачиш?

— Зараз все буде пучком. — розсміявся Харитон.

Істерично розсміявся перед тим, як всадити мені ніж у живіт. Колота рана... Так ось які це відчуття... Незвично... Боляче... Але на моєму обличчі ні одної емоції... Тоді ще одна рана. І ще одна. І ще... Але нічого не змінилось. Обличчя й далі беземоційне.

— Ні, ну це вже всі рамки переходить. Я зараз її відпущу, бляха, серйозно. Вона мене вже дратує.