Немченко Катерина - Учень дощу І, Немченко Катерина

Щойно послання було написане, вчитель створив журавля, повісив йому на шию сувій у футлярі і випустив тварину на двір. Птах змахнув крилами, почавши віддалятися від замку, де перебували майже усі викладачі.

До рідної академії журавель прилетів вже за дві години. Огледів з висоти двір, де бавилися декілька учнів і стояв один вчитель, що слідкував за безпекою. Облетів ставок, на якому ковзала парочка дітей. Кинув погляд на майданчики для практики, де окрім як навколо сніжних пагорбів взагалі ніяких слідів не було. І спустився до вікон учнівських кімнат. Знайшов необхідне. Заглянув туди, перевіряючи, чи Хаол зараз у себе.

«Хаоле!» - схвильовано стиснулося серце Ракора, що бачив усе через очі тварини.

Його підопічний сидів на своєму ліжку, підібравши коліна до грудей, і гірко плакав, даючи сльозам просочувати блакитну тканину на ногах.

Журавель миттю спурхнув та поквапився до входу. За допомогою якогось учня увійшов. Струхнув усім тілом на порозі, скидаючи усі сніжинки з пір’я, і метушливо побіг до учнівського крила. Промайнув один коридор, інший, правила академії. Діти спантеличено округлювали очі та оберталися йому вслід. Підбіг до необхідних дверей. Стрімко постукав у них дзьобом.

Почекав одну секунду, другу, третю. Швидко постукав ще. Двері відкрилися.

- Чого…? – зовсім нещасно запитав Хаол, долонею витираючи сльози.

Опустив погляд до птаха і сумно здивувався. Журавель схвильовано підстрибнув, допомагаючи собі крилами. Вказав головою на сувій, що висів на шиї.

- То мені…? – засмучено втягнув підопічний соплі, протягнув долоні до футляру та зняв його з тварини.

Повернувся до кімнати. Птах стрімко проскочив за ним. Огледів приміщення, шукаючи чи не змінилося щось. Подивився на хлопця, що безініціативно впав на край ліжка, та метушливо підскочив до нього, застрибнув на покривало.

- М? – тихо відреагував Хаол на таке бажання скласти йому компанію.

«Що сталося, хмаринко…?» - обійняв його журавель крилами і пригорнувся головою до голови, почавши заспокійливо стрекотіти.

Той шморгнув носом, ледь тримаючись перед новими сльозами, як знову розплакався, у відчаї охопивши тварину руками. 

«Що сталося, журавлику…?» - відсторонився гість дзьобом, огледів цю істерику та з біллю витер солені патьоки кінчиками пір’я на крилах.

Учень переривчасто втягнув свої соплі, насилу заспокоюючи нові схлипи, побіжно витер очі мокрим передпліччям і подивився на птаха:

- Наставнику… - із тремтінням почав хлопець. – То ви…? – здригався він від нової хвилі плачу, яку намагався заглушити.

Журавель співчутливо кивнув. Окинув поглядом зовсім нещасне обличчя та кивнув на нього, ніби питаючи чому він плаче.

- Я один залишився…! – відчайдушно заревів учень. – Усі поїхали! Ви поїхали! Войши з Ганецо поїхали! Вайо поїхав так далеко, що сили наших амулетів не вистачає, аби зв’язати нас! Я залишився сам-один! – узявся за серце. – Коли ці канікули вже завершаться?! Коли усі повернуться назад…?! – схилився, продовжуючи плакати все сильніше.

«Не треба було мені їхати, - відвернувся журавель та знову обійняв парубка крилами, поклавши голову йому на маківку. – Якби я залишився – він би так не страждав…»

Протягом наступних двадцяти хвилин птах заспокоював парубка, намагаючись підбадьорити його погладжуванням по плечах та сумним стрекотінням, що не сильно, але все ж допомагало. Схлипи затихали довго, але коли вони нарешті завершилися, Хаол побіжно витер свої очі, шморгнув носом і міцно обійняв журавля, не бажаючи його взагалі нікуди відпускати. Той посидів із хлопцем ще декілька хвилин, поки учень остаточно не заспокоївся.

«Вже краще?» - сумно стрекотів птах на адресу Хаола.

Підопічний жалібно кивнув, опустивши погляд донизу.

«Добре…» - міцно обійняв його старший та вивільнився з обіймів. Струснув своїм пір’ям, вкладаючи його на вірні місця, зістрибнув на підлогу, подивився на сумного хлопця і узяв його кінчиком дзьоба за блакитне вбрання, почавши тягнути до дверей.

- Що…? – розсіяно підняв той голову. – Наставнику, що таке? – встав учень.

Журавель відпустив парубка, підійшов до теплої блакитної накидки, що висіла біля дверей, та почав смикати її, ніби закликаючи до чогось.

- Ви хочете вийти на двір? – сумно запитав учень.

Гість активно кивнув. Хаол опустив голову. Відклав послання на стіл, одягнувся, взувся і пішов з птахом назовні.

Щойно опинилися надворі, пернатий повів свого підопічного у сторону, намалював дзьобом декілька цифр на снігу та почав стрибати по них то на одній, то на двох лапах.

- Наставнику… - здивувався парубок. – Я вже дорослий для таких ігор…

Журавель підійшов до нього, насуплено подивився в обличчя та тупнув лапою. У Хаола сама собою посмішка з’явилася від такої поведінки.

- Наставник хоче пограти зі мною у стрибунця?

Птах рішуче кивнув.

- Добре, - опустив він погляд до чисел та почав стрибати по них, намагаючись не впасти.

Розважалися вони до настання темряви, яка приходила взимку відчутно раніше, ніж восени. Пострибали по числах, покаталися по схилах біля майданчиків для практики та покидалися сніжками, де журавель тільки ухилявся від снарядів, які в нього летіли.

- Хах, наставнику… - втомлено обіймав парубок птаха, сидячи вже у себе в кімнаті. – Люблю вас…

Той замахав крилами, почавши стрекотіти.

- І ви мене також, наставнику? – подивився він йому в очі.

Журавель сильно кивнув, склавши крила до тіла.

- Ви доволі милий, наставнику, у цьому втіленні. Потішні такі, - погладив голову птаху, але той вивернувся, вважаючи це надто ніяковим. – Ви прилетіли до мене із листом, - згадав Хаол. – Певно все ж варто його прочитати, - потягнувся до столу та узяв з нього сувій.

Ракор, пам’ятаючи про що він там писав, вже і не дуже хотів, аби підопічний читав про те, як йому добре і весело у відпустці, коли той сидить тут та плаче. Схопив листа дзьобом.