Немченко Катерина - Учень дощу І, Немченко Катерина

- Ох, які лапи в журавля міцні, - дотепно підмітила дівчина.

- А крила ластівки такі м’які, - невимушено зауважив чоловік.

Та цікаво примружилася. Помовчала пару секунд, вивільнилася з обіймів і узяла вчителя за руку, пішовши із ним до дверей. Викладач спантеличено крокував за нею, не розуміючи, що його чекає надалі.

Минувши темний коридор, вони зайшли до кімнати, посеред якої стояло двомісне ліжко.

- А я, навіть, твого першого імені не знаю… - розслаблено посміхнулася вчителька і пригорнулася до його вуст із мокрим поцілунком.

- Га? – відсахнувся Ракор. – Що ти робиш?

- А на що це схоже…? – підійшла до нього, почавши розв’язувати золотий пояс на чоловічій талії.

- Але ж ми вчителі! – злякано відступив він. – Ми…! Ми маємо думати про навчання, а не про…!

- Хахаха! – впала дівчина на ліжко, кокетливо зігнувши ноги. – Вчителі не мають притримуватися цнотливості! – спокусливо прикусила губу, дивлячись на нього.

- Ем… - невпевнено закрив педагог своє тіло краями омаре.

Шиа виглядала так звабливо… Її волосся довгими пасмами розтікалося по покривалу, складки одежі давали розгледіти стрункі лінії тіла, а з-під білого халату, вкритого блискавками, виглядали дві ноги у білосніжних штанах, через які в горлі ставало сухіше.

- Кхм, - проковтнув Ракор слину, не відриваючи зачаровано погляду від гомілок. – Мені треба уточнити це в Умана, - швидко розвернувся та втік.

Дівчина щиро розсміялася йому в слід.

Чоловік у справжній паніці повернувся до вітальні. Знайшов поглядом Умана. Підскочив до нього.

- Вчителю! – миттю склав руки разом і вклонився.

Замісник директора відволікся від бесіди з викладачем Вічно сяючого сонця і перевів погляд на рум’яного підлеглого, тримаючи бокал рисового вина у руці:

- Ракоре? Невже так швидко? – стримано посміхнувся, зробивши маленький ковток.

- Вчителю, - ще нижче схилився молодший, вирівнявся і тихо, дуже ніяково запитав у нього: - Вчителю, Шиа пропонує мені дещо. Чи маю я право, як вчитель…?

- Звісно йди! - усміхнувся старший, тішачись від такої наївності. – У вчителів нема подібних обмежень!

- Дякую, вчителю! – стрімко та низько вклонився Ракор, вирівнявся і швидко пішов.

- Ох ці молоді вчителі… - похитав Уман головою, не в силах приховати посмішку.

Чоловік повернувся до дівчини, немов грім серед ясного неба. Рішуче подивився на неї. Та протягнула до нього руки, із усмішкою вітаючи поряд. Поспіхом розв’язав пояс, скинув омаре, заліз на неї та палко обійняв, пригорнувшись до губ.

Грім їх близькості чули навіть у вітальні.

- Молоді вчителі… - цікаво переглядалися інші педагоги, передчуваючи, що шум цієї та інших парочок буде супроводжувати їх протягом усієї відпустки.

Протягом наступних днів Ракор і Зоана проводили багато часу разом. Вони буквально жили в одній кімнаті. Десь ходили, відпочивали, спілкувалися і займалися усяким на самоті. На щастя вони були не єдиною невгамовною парочкою, тож ловити на собі несхвальні погляди, через шум, їм не доводилося.

Таким чином непомітно промайнуло два тижні.

Був ранок, коли Ракор піднявся з ліжка та пройшовся до письмового столу, будучи зовсім без одягу. 

- Фух… - потер він внутрішні куточки червоних очей.

- Досі не відпустило? – запитала його оголена коханка, яку ледь прикривала ковдра.

- Поняття не маю, що ми курили, але я досі в себе прийти не можу… - впав на стілець за столом. – Якась дуже міцна трава…

Дівчина всміхнулася:

- Ти не знав до кого йшов.

- І не бачив до пуття. Кімнату відкрив, - показав жестами, - а на мене ціла хмара диму вийшла. Хто його знає, що мені взагалі у руки дали.

- Хаха! Це теж саме, що і пити із Безкрайньою гладдю! Дадуть у руки бокал, а що там – тільки їм самим відомо!

- Фух… - протяжно видихнув чоловік. – Ніколи не думав, що вчителі можуть бути такими.

- Ми такі тільки тут, - розвалилася вона на ліжку. – Подалі від учнів та інших магів. Сходимо з розуму і чудимо усе, що хочемо.

- Жах, - перевів погляд у вікно.

Там, серед сніжного ландшафту, кружляли один навколо одного два чоловіка у червоному та сірому вбранні. Фліртували, загравали, від чого підіймався вітер і танув сніг навколо. Як от вчитель Легкого вітру штовхнув свого колегу у кучугуру та заліз на нього, розсунувши ноги коліном. Повз них якраз пройшли дві жінки у жовтому та блакитному вбрані, що трималися за руки. Одна з них змахнула долонею та начаклувала ширму, що прикрила розпусників від зайвих очей.

- Кошмар, - сухо прокоментував це Ракор.

- Га? – піднялася Зоана з ліжка та подивилася у вікно.

- Вчителі зовсім не такі ідеальні, як я думав, коли вчився, - відвернувся чоловік до столу і створив собі аркуш із пером, почав писати.

- Хах, тому що усі наші забаганки реалізуються саме тут, а не у учнів на очах, - підійшла вона до коханця та обійняла ззаду. – Що пишеш? – заглянула до тексту, поклавши скроню йому на голову.

- Та за Хаолом сумую. Хочу дізнатися, як він там.

- Це той хлопчик, яким ти опікуєшся?

- Угу…

- Він здався мені гарним, але якимось… Невпевненим, чи що.

- Хах! Ти його зустріла, коли він втік і загубився! Звісно, що він був невпевненим та наляканим! А взагалі, це золота дитина.

- Хм, - лагідно посміхнулася дівчина. – Ти його любиш… - провела долонею по його волоссю.

- Звісно що люблю. Звідки думки про зворотне?

- Нізвідки, - знизала вона плечима і вирівнялася. – Просто це дещо… Такого не очікуєш від вчителя, який працює тільки перший рік.

- Що він буде любити учнів? – спантеличено обернувся Ракор.

- Що він так зблизиться з одним із них, - зазначила Зоана. – Все ж, у перший рік вчителі тільки знайомляться із дітьми, а ти вже так добре подружився з одним.

- Не знаю, що тут дивного, - відвернувся чоловік, продовживши писати свій лист. – Я люблю дітей. І не бачу нічого такого, аби подружитися із ними.