Артур Єрмак - Байка про Арктантропа, Артур Єрмак

Марія від несподіванки ойкнула але опанувала себе, продовжуючи натиск. Ітан все відступав, жодного разу не вдарив у відповідь навіть кулаком зі стиснутою в ньому книгою, не те що випустити кігті або ж ікла.

Арктантроп добре пам’ятав слова Рени: «для них твої ікла та пазурі не менш небезпечні аніж для тебе срібло».

Відступ закінчився щойно ведмідь зустрівся спиною зі стіною якогось багатоповерхового будинку, котрих тут було вдосталь. Марія схопила його за шию обома руками, душила, не зважаючи на те що її кігті дряпали цеглу, заважаючи.

У неї навіть виходило, потрохи повітря в легенях хлопця закінчувалось і він почав задихатись. Та навіть так, простягнув руку за її спину, силою пригорнув до себе, не дивлячись на спротив, усе ж перевертень фізично сильніший за вампіра.

Холодні пальці розжались, повітря повернулось до спраглих грудей. Тонкі руки обвили його попід рукою, ніжне неживе тіло поволі притиснулось до нього, невже спрацювало?

Дві скупі сльози покотились по вилицям, Марія спіймала їх язиком, злизала, до того як вони сягнули щетини і загубились у її заростях. Та то була лише мить затишшя, наступної миті гострі ікла пробили його шию і жадібно смоктали кров.

Не чинив жодного спротиву, коли вона того потребує, лиш заплющив очі.

Далі почув знайомий хрускіт кісток і звук розриву шкіри, м’язів, відчув як втрачає опору. Відкрив очі, бо ж думав що втрачає свідомість але ні, він був притомний, просто замість Марії його тепер обіймала шкіряна істота, ніби схожа на кажана але все ще людина, з приплюснутим носом, викривленим обличчям, гострими вухами і двома шкіряними крилами за спиною, шкіра була немов стягненою. Одяг розірвався, якщо не зважати на спіднє і взуття, він бачив на її тілі потворні сліди від укусу, від ключиці до самого пупа, шрам нагадував щелепу крокодила і власний шрам Ітана. Це все ще була Марія, це його зуби лишили на ній мітку звіра, лиш з тою різницею що була з іншого боку.

Вона побачила як її роздивляються і відпустила перевертня із своїх обіймів, в той момент вони обидва вже були високо над містом, можна сказати серед темних, нічних хмар, неймовірно близько до повного місяця.

- Бридота а не кров, - почув він вже у вільному падінні.

Він впав на дах багатоповерхівки, від удару йому зламало кістки хребта, ребер, тазу і потилиці, але ж він перевертень, ті переломи швидко загоїлись. Марія приземлилась поряд з ним, м’яко, на підошви своїх чобіток.

- Чому ти не перетворюєшся? - запитала спокійно.

Ітан сплюнув кров з рота і лише тоді відповів:

- Бо не хочу, а ось чому ти перетворилася? - сплигнув з даху геть.

Летіти було високо, цілих п’ять поверхів але він того очікував, жодного разу не стрибав з такої висоти та був певний, що виживе. Щойно ноги його торкнулись асфальту – перекотився і тоді побіг, по вулочкам, поміж будинками, намагався загубитись. Але вампірко-кажано-перевертиня не відставала, знаходила його всюди, літала немов тінь смерті за ним, маневруючи між високих стін будинків.

- Марно, не тікай, я бачу твою кров, навіть крізь стіни.

Ще трохи, ця гра в доганялки продовжувалась допоки він не заманив її на будівельний майданчик, котрий до болю нагадував той самий біля якого він вперше перетворився на свій двадцять восьмий день народження.

Марія кружляла поряд з недобудівлею, чекала поки Ітан покажеться на одному з високих поверхів а тоді розігналась і врізалась прямо в перевертня, наче її тіло було списом. Удар вийшов такої сили, що вони пробили собою стіну і обидва покотились по підлозі.

Марія підхопилась перша, підскочила до нього  і підняла безвольне тіло в повітря.

- Та що з тобою, перетворюйся! Я ж вб’ю тебе! - кричала-шипіла у відчаї вампірка.

Нічого не загладить моєї вини, жоден вчинок, жодне слово...

Але я все ще жахливо боюся смерті, навіть зараз, навіть після того як втратив найдорожче.

Та можливо... що як я надто сильно чіпляюся за життя?

Принаймні, на тому боці мене має чекати Рена.

До біса хочеться у це вірити.

Ітан Метью Мюллер заплющив очі і останнє що встиг побачити це змучене обличчя монстра-Марії і її занесену до удару кігтисту руку.

- Не варто цього робити юна леді!

Блакитний спалах змусив відпустити Ітана і відскочити від нього. Щось незрозуміле вартувало хлопця, щось з п’ятьома хвостами, це що, якийсь привид?

- Не знаю що або хто ти але це лише між мною і ним.

- Нажаль, ні. Будь який намір вбивства по відношенню до мого чоловіка стосується і мене.

- То ти навіть людську жінку після мене не зміг собі знайти, га, зоофіл!?

- Прошу, відступись, я все ще слабка після власної смерті але на те щоб тебе вбити у мене сил вистачить.

Немов у підтвердження власних слів примарна лисичка засяяла своїм примарно-блакитним світлом. Марія перетворилась назад на людину, виглядала розчарованою але і трохи наляканою.

- Заспокойся, я облишу цю затію, бо не отримала жодного задоволення від побиття цього однорукого амбала, певно від його смерті отримаю ще менше...