Артур Єрмак - Байка про Арктантропа, Артур Єрмак

Рена повернулась до свого звичайного стану.

- Хей, Ітане, - Марія з упевненого у собі монстра перетворилась на непевну у собі дівчину, наступні слова вона ніби боялась промовити. - У нас все добре йшло, поки ти мене не вбив... скажи, якби я дозволила цьому статись... ти б хотів мене?

Вона все ще була привабливою, випита кров повернула її шкірі рожевий відтінок, навіть рум’янець на щоках з’явився, єдине що псувало її тіло, а вона і досі була не одягнена після перетворення, то мітка звіра лишена його зубами та підсвідома відраза до неживого.

Він поглянув на неї, у її зелені очі, вона навіть не соромилась, перевів погляд на Рену, лисиця спеціально не поверталась до нього.

- Вибач...

- От бачиш, чоловіки більше не хочуть мене, - в її голосі чувся такий розпач, ніби вона готова була розплакатись.

Але ніхто її не втішав

– Я тепер навіть сльозу проронити не можу, а я так втомилась... – продовжила вона. - Думала мій сенс у цьому нежитті знайти тебе, помститись, а тепер що мені робити?

Він вже мав одну ідею, але то була така дурня:

- Мені потрібен нічний сторож на звалищі, - ніяково запропонував Ітан.

- Знущаєшся?

- У мене зараз працює арахнантроп... перевертень-павук, він гадки не має коли і як став таким але з тих пір як ми загнали його на звалище минулої повні він не хоче йти, знайшов там прихисток, а до нього ми з Реною так само.

Марія всміхнулась і ледь не стрибнула вниз, ні то не було самогубством, бо вампіри і перевертні як правило здатні стрибати навіть з дев’ятого поверху без шкоди для себе, якщо тільки приземлялись на ноги. Ітан спинив її, протягнув свою куртку.

- Трохи пошматована, але хоч прикриєшся.

- Дякую... віддаш мені книгу? Я прив’язалась до неї за цей час.

Ітан віддав їй «Загибель Кровії» Андре Періонаса.

- Я подумаю над твоєю пропозицією.

Цього разу вона стрибнула, в повітрі перетворилась на монстра з крилами за спиною і полетіла кудись далеко. Вони дивились їй вслід і гадали кожен своє.

Ітан одночасно жалкував про те що зробив її такою але ж з тим і радувався, що вона «жива», хоч так. Рена дивилась на колишню свого чоловіка але була спокійна, навіть поки вона у цій формі, він їй не зрадить, дійсно її кохає. Ця думка гріла їй душу, у доволі буквальному сенсі.

- Що вона таке? - запитав нарешті арктантроп.

- Не знаю, жодного разу не бачила таку істоту, вона схожа на...

- Помісь.

- ...так, мені це таж спало на думку... але ж вона твоє дитя?

- Схоже на те... Рено?

- Я тут, - такі прості і такі рідні слова, який же він був радий їх чути.

- Ходімо додому, - мовив із щасливою посмішкою, поки по його щоках котились сльози.

Франц і Кайла вдвох зустріли його на звалищі.

- Любчику, ти здурів гуляти у такому вигляді по вулицях, - одразу накинулась на нього магічка.

- Сильно змерз, бос? Я поставлю чайник, - це вже був павук.

- Так, прохолодно на вулиці, але хвилюватись нема причин, перевертні не мруть від гіпотермії.

Але ж і дивно посміхався ведмідь, друзі того не знали бо ще не бачили що Рена знов була з ним.

Шина не втекла зі звалища, Ітан гадав, кішка не бачить духів але те твердження спростувалось, коли вже сидячи за барною стійкою вона лащилась до нього а тоді повернула голову до примарної лисиці, одразу відскочила і зашипіла. Принаймні не стала проситись на вулицю, лише продовжила уважно дивитись на Рену.

Обидва афрокровійця не могли збагнути цього дійства. Дивна поведінка кішки, а більш того що такого могло статися щоб ведмідь посміхався та ще й такою щасливою, замріяною посмішкою.

Нгану здогадався розплющити очі:

- З поверненням, пані Рено, - радісно промовив він.

- Дякую, хлопчику, але як ти здогадався, ти хіба колись бачив мене у цій подобі?

- Вгадав, бо ніщо інше в світі може змусити пана Ітана посміхнутись.

Вона наче засоромилась, це лестило і радувало, обидва ведмідь і павук бачили це, хоча і не могли б пояснити як саме. Кайла сиділа і не розуміла що відбувається, дивилась то на Франца то на Ітана то на четвертий, пустий стілець.

- Любчику, - звернулась вона до арахнантропа. - Ти шизонувся?

Обидва чоловіка поклали долоні їй на плечі.

- Воу-воу-воу, альфачі, я на генг-бенг[2] не погоджувалась але... о, привіт Рено.

Виходило так, що Кайла хоч і була могутня магічка але не мала сили бачити духів, тож перевертні її просто підштовхнули.

- Здраствуй, сестро, - просто привіталась лисиця

Була ліквідаторка здивована чути голос подруги, та поки не зістикувався у неї в розумі цей образ, бо там, в свідомості той голос наскрізь приклеївся то того невеличкого, гарного тіла з пружними грудьми і довгим чорним волоссям. Багато ночей Кайла карбувала цей образ в ліжку... на самоті.