Артур Єрмак - Байка про Арктантропа, Артур Єрмак

Якщо ж будемо розмовляти про тренування обох перевертнів то тут були дуже різні спец-ефекти. Наприклад Франц так і не зміг випустити кігті але плювався павутиною, не завжди за власним бажанням. Сам він прийшов висновку що той раз у церкві йому пощастило бо він мало того що плюнув поволі так ще й влучно.

Ітанові тренування тепер завжди проходили всередині плавильного цеху. Та і не були то тренування якщо чесно. Ведмідь робив це раз на декілька днів, замикався там і намагався перетворитись повністю, часто зупиняв процес на півдороги, якраз коли кістки переламались а м`язи розірвало. Робив то спеціально, заради болю, можливо намагався таким чином покарати себе а сам собі казав:

- Тільки так ти ще хоч щось відчуваєш.

Часто в процесі бачив Рену у її примарній подобі, п`ятихвостої лисички зітканої з блакитної енергії, вона дивилась на нього з докором і швидко зникала. Певно то були галюцинації, викликані надмірним фізичним болем, станом шоку.

Кайла приходила аби виразити співчуття, обіймала ведмедя і павука, але Ітан був незворушний. Дозволив їй увійти, зробити чаю на всіх та сам не схотів пити а потім лишивши Франца за сторожа відвів магічку до могили коханої. Поки ліквідаторка прощалась з Реною звертаючись до землі, арктантроп зник.

Минув місяць, хіба місяць? З тих пір як він поховав її, в грудях боліло все так же, стискало і нило, перехоплювало подих і душило перевертня...

До біса! - думав він.

Усе до біса!

А сам блукав містечком, але ж це наче не Боворд, куди він вийшов з лісу? Чи те має значення? Вже місяць він ось так ночами ходив по окрузі, йому було байдуже місто це або ліс або чисте поле, аби було далі від пустого звалища. Заходив у сторожку а її там не було, вже нічого не було, окрім болю і пустоти. Саме тому тікав з власного дому, куди-небудь, куди тільки бачили очі.

Сьогодні зайшов до першого бару котрий трапився йому на шляху і спробував напитись. Просидів там аж до опівночі допоки не почув поклик, то сьогодні ще й повний місяць? Виходить він зовсім загубив рахунок дням, та й навіщо, тепер у цьому всьому просто немає сенсу. Байдуже на повню, на перевертнів, взагалі  на все байдуже.

Поклику перевертень не піддався але пиячити перестав, тим більше що перевертні не п`яніють. Вийшов з бару, подивився у небо, грудневий місяць ховався за хмарами а він навіть не противився, точніше не витрачав на те сил, просто не хотів перетворюватись. Франц певно зараз закрився у плавильному цеху...

Якийсь предмет влучив йому прямо у скроню, тим самим вибивши з неї думку. Перевертень нахилився і підібрав його своєю єдиною рукою, то була книга «Загибель Кровії» Андре Періонаса, та сама що...

- Забери свій мотлох, покидьок! - волав знайомий голос.

Ітан не міг у це повірити, не міг второпати і чому такий знайомий запах лаванди і крові перемішався з трупним смородом.

Боязко, неначе боявся злякати,, він повернув голову. Так, сумнівів не було, перед ним стояла Марія.

Дівчина зблідла, по її шиї до обличчя тягнулись темно-сині вени, очі були червоні, спраглі, настільки що навіть білок почервонів. Нежива і немертва прийшла за ним, її обличчя була таким самим як і останній раз коли він її бачив але краса... немов потьмянішала.

- Чому ти мовчиш? Язика проковтнув!? Падло! - у неї була істерика.

Каштанове волосся розпущене, вона завжди була така, наче зовсім звичайна а з тим гарна у цій простоті, але зараз…

Що йому було відповісти?

Пробач, що вбив тебе?

- Жодні слова не залагодять моєї вини перед тобою...

- То і що, я не гідна навіть простого «пробач»!?

Лютилась, ледь стримувала себе, в її душі вирувала буря і цілком виправдана. Так довго шукала його, скільки людей вбила аби просто не вмерти від спраги, сама вчилась жити по-новому, пити людей, ховатись від сонця і весь час її гріла лише думка про помсту.

Ітан впав перед нею на коліна, витягнув руку у сторону, бо знав що буде далі, мовив:

- Я не гідний твого вибачення і все ж таки... пробач.

Марія засміялась, спочатку тихенько, тоді все голосніше і голосніше та раптом той сміх урвався і вона закричала, пронизливо, істерично, зриваючи глотку допоки не перейшла на шипіння подібне тому, яке відтворював із своєї пащі арахнантроп.

- Ти був правий, - майже шепотом сказала дівчина. - Цього недостатньо.

Одягнена не сильно по погоді - джинси та шкірянка не личили такому холоду, але ж вона не могла вже замерзнути.

З розгону вдарила його ногою у щелепу та навіть відкинула перевертня назад, але зламана кістка швидко стала на місце. Ітан вскочив на ноги але книжку з руки не випустив, той удар був неприємним тож від послідуючих він вже ухилявся і збивав, б’ючи по рукам у відповідь. Що його здивувало, так це наявність на її пальцях довгих (близько п’ятнадцяти-двадцяти сантиметрів), прямих кігтів, достатньо гострих і міцних аби шматувати йому шкіру, коли вдавалось влучити.

- Що, я ще й недостатньо сильна аби напрягти для мене обидві руки?

- Не в тому справа.

Театрально, немов мить лише чекала подібних слів - одразу ж кігті влучили у правий рукав, за звичкою запханий у кишеню, так що він відірвався аж по саме плече.