Марса Чаунік - Невдячна іграшка 18 плюс, МАРСА ЧАУНІК

– І як це ти собі уявляєш? Ким би я був, якби не приїхав? Валю, дівчинко! Для мене важливо побачити твої очі, обійняти перед дорогою. Я тобі тисячу разів казав, ти для мене не пересічна дівчинка. Ти для мене важлива. Розумієш? Ходи до мене, – Стас обіймає мене, а я відразу тану в його руках.

Від одного лишень дотику цього чоловіка я плавлюся, наче галій, який  буквально топиться в теплій долоні. Тільки він так вміє робити зі мною. Маєвський, ну хіба так можна? Його батьківський поцілунок у скроню ледь витримую. Правильно, він не переступає межу. Ми ж домовились. Зізнався один раз у коханні й досить. Гарячий подих, шепіт на вушко:

– Валю, я так скучив. Пригадуєш, я обіцяв відвезти тебе на море? Дівчинко, запам'ятай, я завжди дотримуюсь слова! Я приїду до тебе!

У мене все пливе перед очима, голова, наче в тумані. Станіслав щось говорить, нагадує мені, що Ілона зустріне мене там, на місці, покаже мою квартиру та все решта. Я вручаю йому копію листа від мами зі словами:

– Мені здається, тобі це допоможе у твоїй справі, – Стас здивовано зводить брови на переніссі, але нічого не питаючи, забирає конверт і кладе до внутрішньої кишені жакета. 

– Стасе, привіт, – озивається Віталік. Він повернувся з вологими серветками, які я його попросила купити.

– Моє шанування, братику, – відповідає Маєвський. Поки хлопці ручкаються, оголошують реєстрацію. В супроводі тих двох красенів, я прямую на реєстрацію, а вони тягнуть мій багаж. Час спливає так швидко, що не встигаю отямитись. Здаю багаж, отримую свій посадковий талон із зазначенням місця на борту і виходу на посадку. На душі так бентежно. Не можу зосередитись. Думки плутаються. В голові все ще лунають слова Станіслава. Не розумію що змінилося в нашій домовленості, та що це за порив такий? Невже, коли я стала належати іншому у нього щоразу все більше зносить дах, чи то все ще батьківська турбота? Стоп! Я забула. Він тепер став моїм янголом.

Проходимо до митної зали. Треба прощатися. Віталік затискає мене в обіймах, цілує так потужно та гаряче, наче мені цього має вистачити до наступного разу. Коли це станеться, ми це достеменно не знаємо.

– Я кохаю тебе, Валентинко! Я скучатиму за тобою, кохана, – шепоче мій хлопець. – Я постараюся вирватися на наступні вихідні. Набери мене, як тільки прибудеш на місце, а ввечері я розраховую на відеодзвінок. Я хочу бачити твої очі, сонечко моє!  

– Віталику, я чекатиму тебе на вихідні, – блукаю губами біля його губ. Треба йти. Мені так не хочеться його відпускати. Але час не цікавиться нашими бажаннями, він просто чомусь вічно кудись поспішає. Особливо тоді, коли найбільше хочеться, аби трохи затримався. Відсторонююсь і кидаю погляд на Станіслава. Завмираю на мить під його поглядом. Здається мені, що йому зараз вити хочеться, такий сум в тих оксамитових карих очах, такий відчай, така безнадія. Знову видаю уявне за дійсне. Насправді все це відбувається у моїй душі. Здається я заплуталась. Станіслав заплутав мене. Каже одне, робить інше. Де правда? Але я все одно завмираю під його поглядом. І не маю сили з цим боротися. 

Віталік, мій хлопець, поруч. Він готовий завжди бути зі мною. Його кохання справжнє, щире. У мене до нього також є почуття. Він мені близький, дорогий, вже, як рідний. Але такий ураган емоцій, які викликає Стас Маєвський, не розпалюється. Не розумію. Пригадую нещодавно сказані Станіславом слова, що він не кидає слів на вітер. Невже він і справді наплює на Грабовську, злиняє від неї та повезе мене на море? Море це добре, але мені понад усе хочеться почути від нього знову ті слова, що тоді, коли так боявся втратити мене, таки сказав: «Кохана, я не можу без тебе». Стас ще раз простягає руки до мене, по-батьківськи цілує в скроню. До мого вуха вчергове сьогодні  доноситься:

– Дівчинко, запам'ятай, я завжди дотримуюся слова! В один прекрасний день я приїду до тебе і повезу тебе на море!

Я не розумію цього пориву. У мене так багато причин, щоб відмовити йому, що від цього хочеться вити. І це буде правильно. Моментами він поводиться так, наче ми стоїмо на двох паралелях, які ніколи не перетнуться, а моментами, наче готовий віддати за мене душу. Коли ж він справжній? А натомість я трусь щокою об його щоку та тихо млію. І, коли здіймаю погляд на цього чоловіка, усвідомлюю, що навряд чи мені вийде втекти від себе.

Друга частина «Не втекти від себе» уже в доступі! Запрошую в подорож разом з героями.

Залишайте свої думки та побажання в коментарях. Мені цікаво що ви думаєте, якими хочете бачити героїв. Буду вдячна за підписку на автора та зірочку. Це дуже важливо на старті нової книги.