Денніс Ліхейн - Після падіння, Денніс Ліхейн

Вона зазирнула йому в очі й побачила, що влучила в яблучко.

— Ти більше нікому не можеш довіряти, чи не так?

Браян витрусив попіл у щілинку в вікні.

— То ось що ти мені пропонуєш? Довіру?

Рейчел похитала головою.

— Я її вимагаю.

За якийсь час він спитав:

— І в чому ж вона виявляється?

— А ось у чому: ти кілька днів бігаєш туди-сюди, як пацюк, поки за тобою всі ганяються, а тим часом ми з Хаєю та АБ вештаємося каналами Амстердама.

— Тобі подобається цей образ, — зауважив Браян.

— А тоді ти у призначений час і в призначеному місці забираєш паспорт, який я послала назад, до Штатів.

Він так сильно затягнувся сигаретою, що підпалений тютюн затріщав.

— Ти не можеш так зі мною вчинити.

Вона викинула сигарету з вікна.

— Але ж я вже так вчинила, любий.

— Я тебе визволив, — сказав він.

— Ти… що?

— Із в’язниці, яку ти побудувала для самої себе. Я, бля, роками готував тебе до цього. Якщо це не любов, то що…

— Ти хочеш, щоб я повірила, ніби ти мене кохаєш?! — Рейчел під’їхала до узбіччя й різко зупинила машину. — Тоді вивези мене із цієї країни, надай мені доступ до грошей і повір, що я вишлю тобі паспорт. — Вона тицьнула пальцем у повітря між ними, дивуючись швидкості, з якою розпалився її гнів, і його безмежності. — Бо знаєш що, Браяне? Інших варіантів просто, бля, не існує.

Він опустив погляд і визирнув на сіру дорогу, блакитне небо й поля, що жовтіли, нагадуючи про прийдешнє літо.

«Тепер, — подумала Рейчел, — настає момент, коли він тобі пригрозить».

— Гаразд, — промовив Браян.

— Що — «гаразд»?

— Я дам тобі те, чого ти хочеш.

— А чого я хочу?

— Вочевидь, — сказав він, — усього.

— Ні, — відповіла вона, — тільки довіри.

Він скрушно всміхнувся власному відображенню.

— Як я вже казав…

На міжштатній магістралі Браян надіслав Хаї повідомлення. Йому вдруге за добу не сподобалось, як вона відповіла.

Він, як і було домовлено, написав:

Як справи?

Якщо все було в нормі, вона мала відписати:

Ідеально.

Якщо щось пішло не так, вона мала відповісти:

Усе чудово.

За п’ятнадцять хвилин вона надіслала повідомлення:

Усе гаразд.

У Вунсокеті він наказав їй піднятися на головний пагорб, а тоді проїхати кілька кварталів на південь. Вони звернули на подібну до запиленого шраму вулицю, що закінчувалася глухим кутом — горбком зі сміття, покришеного гіпсокартону та гнутої арматури. Звідти їм відкрився ідеальний вигляд на річку, завод і будинок нічного сторожа. Браян дістав із речового ящика бінокль і відрегулював його фокус, дивлячись на будинок.

— Жалюзі в коморі досі піднято, — зауважив він.

У грудях Рейчел двічі змахнув крильцями горобець.

Браян передав їй бінокль, і вона побачила це сама.

— Може, вона забула.

— Може, й так, — сказав він.

— Але ти віддав цілком чіткі вказівки.

— Але я віддав цілком чіткі вказівки, — погодився Браян.

Якийсь час вони сиділи й стежили за будинком, раз у раз передаючи одне одному бінокль і вишукуючи якогось руху. Одного разу Рейчел подумала, ніби побачила, як на крайньому вікні зліва на другому поверсі ворухнулося жалюзі, та заприсягтися в цьому вона не могла.

І все ж вони знали.

Знали.

У неї закрутило в животі, а земна атмосфера на мить здалася надто розрідженою.

Постеживши ще трохи, Браян сів за кермо, і вони поїхали назад через район; Браян заїхав дещо далі, ніж попередньої ночі, а за кілька кварталів далі на північ узяв курс на завод. Вони в’їхали на його територію старою трасою для вантажних перевезень, що тягнулася паралельно до залізничних колій; у денному світлі кістяк заводу мав іще жалюгідніший і водночас прекрасніший вигляд: він був схожий на побілілі від сонця кістки забитого короля-бога та його величного колись почту.

Вони знайшли пікап, припаркований за кілька ярдів від входу до оболонки корпусу, що стояв найближче до річки. Північної стіни там не зосталось, а більша частина другого поверху зникла. Пікап був страхітливою машиною — чорною великогабаритною «сьєррою», функціональною, із жорсткими обрисами, із засохлою багнюкою на колесах і боках.

Браян поклав руку на капот.

— Не розпечений, але дещо теплий. Вони були тут не надто довго.

— Скільки їх?

Він зазирнув у кабіну.

— Важко сказати. Місць п’ять. Але я сумніваюся, що вони привезли би п’ятьох.

— Чому?

Він знизав плечима.

— Жива сила дорога.

— Втратити сімдесят мільйонів — це теж дорого, — зауважила Рейчел.

Він трохи оглянув завод. Рейчел знала Браяна достатньо добре, щоб зрозуміти: так він усе осмислює — Браянові очі фіксують його оточення, не бачачи його насправді.

— Хочеш піти проти них? — запитала вона.

— Не хочу. — Він округлив очі. — Але не бачу іншого виходу.

— Можна було б не повертатися до будинку, а просто втекти звідси.

Він кивнув.

— Ти готова покинути Хаю з дитиною?

— Можна було б викликати поліцію. Хая нічого не знає. Вона легко може заявити про своє невігластво.

— Якщо з’явиться поліція, що може завадити хлопцям усередині застрелити Хаю і дитину? Або копів? Або вступити в конфлікт із заручниками?

— Ніщо, — визнала вона.

— То ти ще хочеш накивати п’ятами? Покинути їх?

— А ти?

— Я перший спитав. — Він ледь помітно їй усміхнувся. — Як там казав тобі той покидьок на Гаїті?

— «Хочеш бути хорошою? Чи хочеш жити?»

Браян кивнув.

— Ти можеш витягнути нас звідси? — спитала вона.

— Я можу витягнути звідси тебе. Я не можу витягнути звідси себе так, як ти все влаштувала, але можу витягнути тебе, сонечку.

Вона зігнорувала шпильку на свою адресу.

— Цієї ж миті?

Він кивнув.

— Цієї ж миті.

— Які в нас шанси?

— У нас?

— У мене, — виправилася вона.

— Десь п’ятдесят на п’ятдесят. Щогодини вони знижуються на п’ять відсотків на користь «Коттер-Мак-Канн». Якщо додати нажахану жінку й немовля — якщо ми, звісно, зуміємо врятувати їх від хлопців, які значно краще, ніж ми, вміють користуватися вогнепальною зброєю, — то шанси на успіх падають іще більше.

— Отже, наразі шанси приблизно рівні. Та якщо ми наблизимося до того будинку,