Жан-Крістоф Гранже - Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже

вже сумнівався, чи правильно вчинив. Він був упевнений, що п’ята з його групи — найліпша її ланка. Він мав завдання для неї. Вибачився крізь зуби й доручив їй від «а» до «я» переглянути дані розслідування у справі другої Людини-цвяха, Філіппа Кріслера. Сім уже заархівованих підшивок, у яких до найменших подробиць описана серія вбивств минулого вересня.

Ерван не міг визнати, що вони під час слідства жодного разу не натрапили на ім’я Ізабель Баррер чи Еріка Катца. Та ненормальна була психотерапевтом Анн Сімоні. Мала адресу Людовіка Перно. Нишпорила мисливськими угіддями Людини-цвяха. Чи була вона знайома з Кріпо? Чи контактувала з тими чотирма, які забажали стати Людиною-цвяхом і наважилися на пересадку спинного мозку? Одрі мала до найменших подробиць розібрати найдрібніші протоколи та знайти між рядків тінь цієї постаті.

Він також довірив їй одне делікатніше завдання: покопати в квартирах Катца — на вулиці Ніколо й на вулиці де ля Тур, — розпитати сусідів, продавців у крамничках, спробувати відтворити повсякденне життя психіатрині й — чому б ні? — її діяльність безпосередньо в період убивств. Одрі погодилася без заперечень. Завтра буде новий день.

Ерван узяв таксі, забрав свою автівку з паркування на вулиці Бельфон та нарешті вирушив на авеню де Мессін — страх стискав йому нутрощі. Він досі не знав, яку лінію поведінки обрати з Меґґі. Не міг зрозуміти, що відчуває до неї.

Увійшов службовими ворітьми, аби уникнути фотографів, які чатували перед дверима. Лоїк дав йому ключі від помешкання. Надзвичайний захід. Квартира була занурена в пітьму. Він перетнув кухню, повернув у коридор, що вів до парадових кімнат.

— Меґґі?

Жодної відповіді.

— Меґґі?

Очі поступово звикли до темряви. Жінка сиділа за круглим столиком в одній із віталень. Ерван удень кілька разів намагався їй зателефонувати. Марно. Його це не стурбувало: Меґґі не була фанаткою мобільних телефонів: забагато шкідливих хвиль, забагато зайвих слів. А сьогодні вона, певно, відімкнула навіть стаціонарний апарат.

Важкі запнуті штори, ще важча тиша. Непорушні речі й тіні. Запах мастики асоціюється з навощеними церковними меблями. Ерван спіймав себе на відчутті задоволення таким могильним спокоєм. Сюди не проникав гомін знадвору. Неприйняті дзвінки політиків і журналістів, телеграми, термінові новини, наелектризована атмосфера у Твіттері, Фейсбуці… Сюди не долинало нічого.

Ерван узяв крісло, поставив його навпроти Меґґі, по інший бік столика, прокашлявся. Навіть не був упевнений, що вона не спить.

— Хочеш чогось випити?

Від цього запитання він підскочив. Її голос звучав налякано, як зазвичай, коли Морван був неподалік.

— Ні, дякую, — він знову сів.

— Точно?

Ерван розрізняв лише обрис її обличчя: матовий овал, маску, ніби розплавлену над вогнем. Якби Меґґі нічого йому не запропонувала, це означало б, що її остаточно втрачено.

З чого почати?

Він обрав факти — як справжній флік:

— Я можу розповісти тобі, як усе сталося. Новий директор «Coltano» в Лубумбаші…

— Я не хочу знати.

На їхні плечі знову впала тиша.

— Можна ввімкнути світло?

Жодної відповіді. Ерван досі тремтів: якщо він не зміг зігрітися в своєму старому доброму офісі, в оточенні колег, які стали його справжньою сім’єю, то тут, у цьому склепі, точно не відтане.

— Церемонія відбудеться на Бреа, — раптом кинула вона.

— На Бреа? Але торочать про похорон на національному рівні й…

— Твій батько хотів на Бреа. Він має право обрати собі кладовище. Він завжди хотів бути похованим там, у тісному колі.

— А склеп на Монпарнасі?

— Фальшивка. Хитрощі Ґреґуара. Спробуй, дізнайся причину.

Одного дня в нападі безуму Морван зачинив Меґґі там на цілу ніч.

— А… ти знаєш, із ким треба зв’язатися? — машинально запитав Ерван.

— Із парафією Пемполя: вони призначать священика для служби. Я не хочу ніяких гостей: будемо тільки ми.

Її слова здавалися вогкими від надміру слини — мабуть, нейролептики, якими вона запихалася від учора. Зазвичай ці пігулки сушать, але у Меґґі, хоч як це дивно, вони провокували слиновиділення.

— Звичайно, це не має просочитися в пресу.

Ерван уявив собі всю сім’ю, похмуру, ніби з граніту, під рясним зимовим дощем довкола могили — й затремтів удвічі дужче.

— Він тобі розповів? — знову заговорила вона за кілька секунд.

Досі кидала фрази так, ніби вночі в крижаних хвилях підіймалася за течією.

— У нього не було вибору, — щоб не виказати слабкості, Ерван раптом вирішив вдавати з себе фанфарона. — Моє розслідування смерті Катрін Фонтана…

Він затнувся: Меґґі залилася реготом.

— Тобі це здається кумедним?

— Вибач… — пробурмотіла вона. — Я сміюся, бо правди не існує. Або ж, скажімо, вже не існує…

— Ти помиляєшся. Я щойно…

— Я виховала тебе як свого сина, Ерване. Я любила тебе, як Лоїка й Ґаель. Може, навіть трохи більше. Я завжди вважала, що заборгувала тобі…

— Бо організувала вбивство моєї матері?

Меґґі зненацька підняла голову. Її вирячені очі в темряві зблиснули до нього.

— Твій батько розповів тобі тільки те, що знав сам…

89

— Твій батько був сильним, хоробрим, вольовим, — почала вона безбарвним тоном, — але глибоко в душі він залишився наляканою дитиною. Обличчя Каті жахало й водночас вабило його. Воно символізувало для нього найбільшу небезпеку, але й те, чого він ніколи не мав та завжди бажав: материнську любов. Одна частина його єства прагнула її ніжності, її турботи. Інша хотіла знищити її.

Ерван прийшов не заради дилетантського психоаналізу.

— Ти не мусиш його захищати, — мовив він. — Я знаю про нього достатньо, щоб скласти власну думку.

— Ні. Не знаєш. Ти…

— Ти бачилася з де Пернеке після цього?

У нього вихопилося це запитання. Щоб