Жан-Крістоф Гранже - Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже

— І що?

Вона надпила ковток — шипучий холод десь у горлі, смакота. Ніби побачила себе збоку як цілковиту протилежність перегрітому візаві.

— Мумбанза регулярно користується твоїми послугами, коли буває в Парижі.

Ґаель блефувала, але Пайоль не заперечив. Він так і сидів: голова одногорбого верблюда, вузьке набундючене обличчя, випнуті щелепи з зависоко посадженими зубами.

— Він якось пов’язаний зі смертю твого батька?

ЗМІ вже розтрубили новину, а Пайоль умів скласти два і два.

— Що ти про нього знаєш? — не вгавала Ґаель, ігноруючи запитання.

Пайоль підвівся:

— Не розумію, навіщо я сюди прийшов.

Вона відкрила сумочку, взяла телефон, поклацала в ньому й націлила на сутенера, ніби зброю. Той машинально нахилився, поправив окуляри й придивився до мерехтливого екрана.

— Що це?

— Дівчата, якими ти займаєшся у 8-му. Одне слівце — і цей список уже лежить на столі в директора Відділу боротьби з сутенерством за підтримки мого брата. Він щойно повернувся з Африки, наш батько помер, тож він не в гуморі.

Пайоль знову сів. Принесли каву. У його довгих вузлуватих пальцях чашечка здавалася крихітною.

— Чого конкретно тобі треба?

— Спершу дай відповідь: Мумбанза — що за тип?

— Африканський диктатор старої школи, — Пайоль знизав плечима. — Купа кешу, постійна тічка, ні грама совісті.

— Розкажи щось конкретне.

Пайоль поклав руки на стіл і витягнув шию, схожу на гармоніку.

— Кажуть, він ВІЛ-позитивний, але любить лише «bareback», незахищений секс. Платить удвічі, навіть утричі більше, тим, хто готовий ризикнути.

— І все?

Пайоль скорчив злобливу пику: його червоні ясна нагадували відкриту рану.

— Ходять чутки, ніби він замочив усіх шльондр, які могли його заразити. А ще він передає повій своїм охоронцям тієї ж ночі й слідкує, щоб їх видрали в усі діри. Називає це «заткнути пробоїни».

— Чудово.

— Що чудово?

— Цей хлопець мені подобається. Наступного разу, коли він тобі зателефонує, даси мені знати.

— У жодному разі. Не знаю, що ти намислила, але я не втручатимуся в якусь вендетту.

Ґаель ще кілька секунд смакувала цей ватяний затишок. Приглушене світло, тихе дзвякання ножів і виделок, м’яка шкіра й лаковане дерево. Особливо їй подобалася близькість номерів — прямо над головами відвідувачів. Складалося враження, ніби мірою насування сутінок нижче опускалася стеля. Широкі крила зіпсутості…

— Мумбанза ніяк не причетний до смерті мого батька: ідеться про спадок.

— Який спадок?

— Мій. Моїх братів і матері. Мумбанза керує «Coltano», фірмою, яку заснував Морван і яка експлуатує колтанові родовища. Я не хочу проблем зі вступом у спадщину.

— Чому не відішлеш туди своїх адвокатів?

— Значна частка того, що він нам винен, не зазначена в офіційних документах. Ти, певно, гадаєш, що мій старий передбачив наслідки власної смерті. Я маю зустрітися з цим типом і пояснити йому деякі умови.

Брехня скидалася на правду, але достатньо розмиту, аби Пайоль спіймався на гачок. Він якусь мить замислено дивився на неї.

— Ти якраз вчасно, — кинув він і надпив своєї кави.

— Мумбанза в Парижі?

— У Брюсселі. Завтра буде в Лозанні. Шукає товариства.

Його приїзд — не випадковість. Певно, генерал перевозив бабло до Швейцарії, поки Морвани з їхніми адвокатами не впали йому на голову й не запхали носи в бухгалтерію «Coltano». Водночас він обачно віддалявся від скандалу, який має викликати в Катанзі смерть Падре.

— Він хоче натуральну білявку, поголену від голови до п’ят.

Ґаель забрала телефон, підвелася.

— Можеш сказати, що мене прислав сам диявол.

Він присвятив усе пообіддя батькові й проблемам, пов’язаним із його смертю. Узяв службову машину в 36-му, особисто поїхав до моргу, аби переконатися, що розтин робитиме саме Рібуаз. Попросив патанатома не зупинятися надовго на відстані пострілу — Бісінґ’є був менш ніж за метр від Морвана, й це не в’язалося з версією сліпої кулі в розпал сутички. Рібуаз запевнив: у деталі не заглиблюватиметься.

Далі він помчав на Ке-д’Орсе. Термінова нарада в Міністерстві закордонних справ. Конголезький уряд не оцінив акуратної втечі Ервана з трупом у багажі. А ще менше йому припали до смаку повідомлення у французьких ЗМІ — здійнявся великий лемент: радіо, ТБ, інтернет, а назавтра буде в усіх газетах… Ерван мусив скласти офіційного листа, належно покаятися. Це йому повинні були продиктувати міністерські фахівці з африканських справ, майстерні в плетінні тонких дипломатичних мережив. Лист мав адресуватися послу ДРК: бульвар Альбера І, 8-й округ. Залишалося чекати, поки вгамуються пристрасті.

Та й похорону він також не міг дати ради. Ідею кремації довелося забути. Церемонія мала пройти на найвищому рівні: відспівування в соборі Сен-Луїдез-Інвалід, військовий парад у курдонері з промовою від міністра оборони (або внутрішніх справ, ще не вирішено), поховання на цвинтарі Монпарнас у сімейному склепі. Велика гра. Ервана вже нудило від думки про хвалу, яка там звучатиме. Герой Франції. Суперфлік. Видатний держслужбовець. Нікого не засмутила його смерть, але кожен побоювався її наслідків — з’яви горезвісних досьє. Усі забобонно прагнули загасити цю іскру позолотою та промовами. Марні перестороги. Ерван достатньо знав батька, аби не сумніватися, що той нічого не залишив за собою. Забагато честі всім тим нікчемам. У очах Морвана людина взагалі була ницою, жалюгідною твариною, а клас політиків — найнікчемнішим з-поміж її підвидів.

Що ж до ЗМІ, Ерван поки що обрав проміжний варіант, на який отримав згоду керівництва: не цілковита мовчанка, але й не прес-конференція, просто лаконічний реліз в AFP.[109] Надіславши його, він перевів телефон на автоматичний режим і нарешті наважився глянути на годинник: сьома вечора. Далі відкладати візит до Меґґі неможливо. Andiamo.

Перш ніж вирушити, він тихцем зайшов до Одрі, яка наприндилася й сховалась у своєму кабінеті. Ерван нагримав на неї в присутності товаришів, але