Жан-Крістоф Гранже - Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже

— Надворі, — вона кивнула на набережну Орфевр по той бік пропускного пункту.

— Вони знають, що тато помер?

— Звісно. Я вже казала їм, щоби йшли додому, а вони ані руш. Справжні вівчарки. Очікують наказів, та не знають, від кого.

— Стій тут.

Ерван вийшов на ґанок, розмірковуючи, чи й справді Ґаель досі в небезпеці. Вона, здавалося, залишила свої суїцидальні наміри, але поява на сцені Ізабель Баррер була ще одним тривожним дзвіночком. Людина-цвях жива…

Зрештою він вирішив відпустити двох церберів, але поки проводив їх поглядом, устиг пожалкувати. Неможливо довіряти цьому напівбожевільному дівчиськові. Щоб заспокоїти себе, постановив, що зайде до неї ввечері, після неминучого візиту до Меґґі. Потім попросив одного поліціянта відвезти Ґаель додому на машині без розпізнавальних знаків і поквапився до своєї команди.

— Бедлам починається з нуля, — оголосив він у залі для нарад. — Я хочу знайти зв’язок між Ізабель Баррер і Людиною-цвяхом. Деталь із адресами жертв більш ніж тривожна, а вже про той дивний факт, що вона крутилася довкола Ґаель, — що й казати.

Одрі задоволено всміхнулася: значить, вона не помилилася й випадок справді серйозний.

— Закривайте справи кожен у своїй групі, — вів далі Ерван, — і візьмемо собі кілька поточних: щоб займатися чимось офіційно. Даю вам добу, щоб доповнити досьє на Баррер. Фавіні, ти відтвориш історію подружжя й надаси детальний звіт про всі хвороби тієї схибленої. Тонфа, ти зосередишся, по-перше, на її фіктивній лікарській практиці, а по-друге, на Клермон-Феррані та підприємствах з хімічного чищення. Я хочу знати, звідки взялося кожне євро, отримане тією жінкою.

— А я? — запитала Одрі.

— А ти вестимеш наші поточні справи. Достатньо наробила дурниць.

— Але…

— Неофіційно залучити колег до розслідування? — раптом загорлав Ерван, вивільняючи гнів, стримуваний від самого прибуття. — Задіяти їх у справі, якої не існує? Спричинити смерть свідка? Зламувати його двері? Красти документи? Не кажу вже про те, що ти поставила під загрозу мою сестру, яка й самотужки легко може вляпатися в якесь лайно.

— Я…

— Стули писок. Будеш тихенько собі чекати на виклик до Генеральної інспекції. Після гармидеру в Бобурі неймовірно вже те, що тебе не викинули звідси негайно.

Одрі хотіла була ще щось відповісти, але опанувала себе. Ерван поклав руку на теку з даними про Ізабель Баррер.

— І останнє, — сказав він, перш ніж піти. — Ґаель говорила щось про «засекречену справу»: хто про це бовкнув?

— Вона сама, — прошипіла Одрі. — Скидається на те, що їй знайомий цей термін.

— Це спеціалізація мого батька. Звідки в неї виникла така ідея?

— Нам не вдалося знайти деяких відомостей.

— Яких саме?

— Усього, що пов’язувало Філіппа Юссено з Ізабель Баррер. Жодних даних про їхнє одруження чи розлучення. Навіть немає свідоцтв про народження дітей. Після аварії Юссено в Греції — жодного слова про їхню матір. Навіть у звітах страхувальників її не згадують. Схоже на те, ніби хтось не бажав, щоб ці два імені бодай якось пов’язувалися.

Така інформація не могла зникнути без чийогось серйозного втручання. Після відкриття справи лише прокуратура, слідчий суддя чи офіцер, відповідальний за розслідування, могли прийняти рішення про її делікатний характер і вдатися до подібної секретності. У такому разі вже неможливо дізнатися, хто займався цією справою і чи вона взагалі існувала.

— Фавіні, шепни зо два слова у коридорах і побачимо, які чутки ти збереш на цю тему. Зустріч сьогодні о сьомій вечора.

— А як… ну… поховання?

Ерван усвідомив, що забув про свій особистий пріоритет: похорон батька.

— Ще не знаю. Триматиму вас у курсі.

І він пішов, грюкнувши дверима, аби завадити виявам співчуття.

Шоста вечора, бар готелю «Meurice». Інтимна обстановка, розсіяне світло, велюрові завіси й старовинні картини. Усе розкішне, приємне, тепле: гніздечко миру й затишку, де можна випити кілька коктейлів, потеревенити про важливі події в світі чи знайти собі партнера на ніч.

Повернувшись до себе, Ґаель негайно зв’язалася з Мішелем Пайолем, сутенером із 16-го округу. На неї чекав холодний прийом: цей чоловік із верблюдячими зубами не забув допиту в Ервана, який коштував йому пальця.

— І тобі вистачає нахабства дзвонити мені. — Він надто близько тримав слухавку біля рота, а важке дихання натякало на щось непристойне. — Мені нема чого робити зі схибленими багачками, які вдають із себе шльондр! Я більше звик до того, щоб усе навпаки.

— Ми можемо поговорити про справи?

— У жодному разі.

— Тоді я розкажу старшому братові, що було в шкільному дворі на перерві.

Після короткої паузи він призначив їй зустріч. Місце обрала вона. Ґаель заздалегідь вмостилася в куточку, пірнула в шкіряне крісло й замовила келих шампанського. Трохи зарано, але це був особливий день.

Почувалася зболеною, зсудомленою нещодавнім землетрусом. Ґї світ, терпляче вибудуваний із ненависті, гніву й ще не знати чого, щойно розвалився. Вона почувалася бідолашною сицилійкою, яка усвідомлює себе як живу під руїнами після землетрусу, але більше не має причин для того, щоб жити.

Ну що ж, принаймні мені залишається…

Цієї миті на порозі з’явився Пайоль: двобортний піджак, червона хустинка в нагрудній кишені, лофери з китицями… Його кричуща елегантність контрастувала з приглушеною атмосферою бару. Треба було призначити йому зустріч у «Costes». Він сів напроти Ґаель без посмішки, зі стурбованим виглядом. На середньому пальці правої руки бракувало двох фаланг, і тепер він носив звичайну перев’язку.

— Чого ти хочеш? — різко запитав він.

— Спершу зроби замовлення.

Трохи повагавшись, він жестом покликав офіціанта і попросив еспресо. Ґаель не поспішала. Смакувала знервованість цього мудака, у якій прослизав чистісінький, ледь стримуваний страх.

— Трезор Мумбанза, — нарешті вимовила вона.

— Що — Мумбанза?

— Пригадую, ти постачаєш дівчат багатим африканцям.