Джейн Лоурен - Все одно ти будеш мій, Джейн Лоурен

42

Я завмерла зі сльозами на очах, побачивши цю картину. Позаду мені вже почали сигналити, для того, щоби я їхала. Ніколас промовив:

- Ані, прийом. Нам пора їхати.

Почувши його голос, я просто заридала, стиснувши нігтями кермо. Ох, будь ласка, нехай це все буде жахливим сном, а не суворою реальністю. Тоді, я хочу прокинутися...

- Ані, що таке? - запитав стурбовано Нік, побачивши мій стан. - Чому ти плачеш?

- Там Дейв, Нік! Мій Дейв! - викрикнула я і, відстебнувши ремінь безпеки, вибігла з машини.

Нік, хоч нічого не зрозумів з моїх слів, але зробив так, як я. Я, витерши сльози, підбігла до машини швидкої допомоги. Взявши себе у руки, я запитала:

- Що тут трапилося?

Дві жінки відірвалися від свого діалогу і незрозуміло подивилися на мене. Одна з них запитала:

- Аварія. Хіба ви самі не бачите? - зухвало сказала та жінка.

- От власне, що бачу! Хто був у цій аварії, хто постраждав?! - перейшла на крик я, а Нік мене перекрикнув:

- Ані!

- Ану тихо! Ми не розголошуємо інформацію кому попало! - відповіла мені та, але я швидко знайшла відповідь:

- Але ж я не така! Зрозумійте, ось ця машина, - сказала я, показавши пальцем на чорний порш Дейва, - це машина мого... Мого нареченого.

Чому я сказала нареченого? Тому що частіше у лікарню не пускають до важких хворих або поранених чужих. Тільки близьке коло: батьки, діти, дружина чи чоловік.

Після моїх слів що Ніколас, що медсестри шоковано подивилися на мене. Тепер мені відповіла друга з них, і була значно привітніше попередньої.

- Перепрошуємо, міс. Тоді їдьте у центральну міську лікарню, туди доставили потерпілих.

- Дуже дякую! Поїхали, Нік, - відповіла швидко я і потягнула хлопця за куртку до машини.

Сівши у салон, я натиснула на газ і, розвернувшись, ми поїхали назад до центру. Дорогою Нік раптово запитав мене:

- Отже, наречений? - сумно запитав він.

- Що? 

- Він уже наречений?

- Оу, звичайно, ні. Якби я сказала по-іншому, вони б не пустили мене. Боже, якщо з ним щось станеться, я не переживу, - промовила я, знову починаючи плакати, але стрималася.

- Я впевнений, все буде у порядку, - відповів Нік, уважно спостерігаючи за мною.

Під'їхавши до лікарні я побігла на рецепцію. Ми підбігли до дівчини, яка сиділа за стійкою, і Нік швидко запитав її:

- Дейв Паркер. Є у вас такий хлопець?

Дівчина почала гортати журнал та шукати прізвище, і через хвилину спокійно відповіла:

- Ні, у нас такого немає.

Я незрозуміло подивилась на Ніколаса, а він на мене. У мені все кипіло від нервів, тоді вже втрутилась я:

- Як таке можливо? Сьогодні сталася аварія на головному мості. Нам сказали, що потерпілих привезли сюди! 

- А, ну все правильно. З тої аварії до нас потрапили двоє хлопців - Джек Девіль і Адам Браун, - відповіла вона.

Не почувши ім'я хлопця, я хотіла видихнути спокійно, але натомість до мене прийшло нове хвилювання. Адам Браун? Це наш Адам? На машині Дейва? Як так сталося?

- Ані, ти чула? Твій Дейв живий і здоровий. Ти просто переплутала машину, - сказав Нік, поплескавши мене по плечу.

- Ні, ти помиляєшся... Машина справді Дейва, але за кермом був не він, а наш друг, - промовила я, і знову звернулася до дівчини: - А скажіть, будь ласка, де знаходиться Адам, і що з ним? 

- Прибув у стані середньої важкості, більше нічого не знаю. Ви можете підійти до його палати, вона  на третьому поверсі, праве крило, сьома палата, - відповіла дівчина, показуючи мені рукою на ліфт.

Подякувавши, ми рушили туди. Як тільки ми приїхали на потрібний поверх, я набрала Дейву. Через пару гудків, він взяв трубку. Яке щастя було знову чути його голос...

- Так, мила? - спокійно відповів він.

- Дейв... Адам у лікарні. Я вже тут, іду до нього, - сказала сумно я.

- Що? Як? 

Його тон вмить посерйознішав.

- Він потрапив у аварію на твоїй машині... - сказала я, але не змогла договорити, як Дейв зразу спитав:

- Яка лікарня?

- Міська, у центрі.

- Я скоро буду, - сказав швидко хлопець і кинув трубку.

Якраз у цей час я і Ніколас підійшли до сьомої палати. Тільки-но я збиралася постукати, як двері переді мною відчинилися. Навпроти стояв лікар. Я зразу запиталася:

- Адам Браун тут лежить? Як він? 

- Е-е-е, пробачте, а Ви йому хто? - запитав ввічливо він.

- Я його дівчина, а це його брат, - сказала впевнено я, і почула, як Нік легенько штовхає мене у бік.

Нормально влаштувалася, Ані: Дейв - наречений, Адам - хлопець. Ось так і живемо.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍