Жорж Сіменон - Клуб «100 ключів»

Вони зайшли до метро.

З цього приводу колеги не раз, брали на глум комісара. Він був єдиний із начальників бригад, хто обходився без власного автомобіля. А втім, це було легко пояснити — змолоду, коли в нього був час та бажання вчитися водити, бракувало грошей на машину.

А зараз вчитися було вже пізно, тим більше, із його звичками задивлятися на перехожих, милуватися, задерши голову, грою сонця в кронах дерев чи просто поринати у похмуру задуму під час надто складних розслідувань.

Мегре з осміхом думав про все це, сидячи поруч з дружиною у вагоні метро і погойдуючись разом з нею то ліворуч, то праворуч, то вперед, то назад.

Врешті, машину могла б водити пані Мегре. В Парижі побачити жінку за кермом сімейного автомобіля було нормальною річчю. Колись він навіть запропонував їй піти на курси для водіїв.

— Ти хочеш, щоб я відповідала за тонну металу, яка рухається зі швидкістю ста кілометрів на годину?.. Та я умерла б від самого страху наїхати на когось чи наскочити на інші машини… А надто коли автоінспектори весь час примушують підвищувати швидкість…

У Жанв'є була невеличка чортопхайка на шість кінських сил. Люка теж уже кілька років складав гроші, щоб купити собі щось подібне. Мабуть, доведеться і їм придбати машину після переїзду до Менгу-на-Луарі, щоб геть не відстати від двадцятого сторіччя. Можливо, згодом вони навчаться відрізняти червоні вогні світлофорів від гумових надувальних куль! Але в Парижі усе-таки краще їздити поїздом метро.

— Про що ти думаєш?

— Так, ні про що…

Ні про що і водночас про все — про життя, про свою довгу службу, про ранкову аудієнцію в кабінеті префекта, про Манюєля в інвалідній колясці, про кумедну дівчину Алін.

Ресторан з таємниче завішеними тюлем вікнами містився майже в самому кінці авеню. Дуже комфортабельний, елегантний, він зараз був майже порожній — більшість його завсідників уже від'їхала кудись на позаміські дачі або до моря. Вузькі сходи в правому кутку вестибюля вели донизу, але вхід туди був перепнутий червоною завісою.

— Може, ви бажаєте сісти біля вікна?

— Ні, тут…

Мегре показав пальцем на столик навпроти сходів і, запропонувавши дружині сісти, заходився вивчати. меню.

— Що ти скажеш про качку з апельсинами?

— А ще щось є?

— Ціла сторінка…

Вони все-таки замовили фірмову качку з апельсинами, кілька салатів та пляшку мінеральної води — як данину шановному Пардонові.

Метрдотель тим часом устиг шепнути офіціантам:

— Це комісар Мегре…

Всі з цікавістю дивилися на нього.

Таке траплялося з ним не вперше, та, незалежно від того, що міг би подумати з цього приводу префект, це було не дуже приємно.

— В тебе була якась причина вибрати саме цей ресторан? Ми ніколи раніше тут не були…

— Ні, я був, не пам'ятаю вже в зв'язку з якою справою… Коли не помиляюсь, я шукав міжнародного шахрая, який любив тут обідати…

— Зовні цей ресторан цілком благопристойний…

— Міжнародні шахраї обідають лише в благопристойних ресторанах і живуть в найфешенебельніших готелях…

Була вже дев'ята. До ресторану зайшла молода, дуже просто одягнута жінка і рушила вниз по сходах. Навряд щоб це була клієнтка — скоріше прислужниця в гардеробі чи вбиральні.

Ще хвилин за десять туди попрямував якийсь чолов'яга зі змореним обличчям. Він також не належав до золотої молоді, а до тих, хто її обслуговував.

Хоча клуб відкривався пізніше, там уже почали прибирати та готуватися до прийому гостей, так само, як це робиться вранці в усіх паризьких барах і кав'ярнях.

Трохи приглушені важкою червоною портьєрою, знизу долинули кілька музичних акордів — спочатку в одній тональності, потім у другій: хтось настроював музичний автомат.

— Ну як, смачніше, ніж удома?

— Смачніше, ніж удома, не буває…

Погляди, посмішки, промовистіші за будь-які слова… Розмова ні про що і про все на світі… І весь час, не показуючи цього, пані Мегре пильно стежила за своїй чоловіком, намагаючись здогадатися, чи дуже йому болить.

Вперше в житті, прийшовши з нею до ресторану, Мегре не замовив вина, а це була вже тривожна ознака. Вона завжди радила йому менше пити, але зараз не могла збагнути, чи він просто вирішив догодити їй, чи, може, сам відчув небезпеку.

— Хочеш сиру? Тут, здається, непоганий рокфор…

— Поклади мені шматочок…

Мегре кивнув пальцем метрдотелеві.

— Пробачте, шановний, тут у вас, кажуть, є клуб?

— Так, мосьє… Клуб «Сто ключів».

— Чому саме сто?

— Це вже не моя парафія… Я працюю в ресторані, а не…

— Туди пускають усіх?

— Ні. Вхід туди суворо обмежений. Тільки для членів…

— А як до нього записатися?

— У вас справді є таке бажання?

Він не міг приховати свого подиву і насторожено поглядав то на комісара, то на пані Мегре.

— Це вас дивує?

— Ні… Тобто, так… Це передусім молодіжний клуб. Сюди вечорами приходять потанцювати хлопці й дівчата… Скоро вони почнуть сходитися… Хочете, я покличу менеджера?

Останню фразу він вимовив уже по дорозі до підвалу.

Він пробув там досить довго, а потім вийшов уже в супроводі одягнутого в смокінг молодика, обличчя якого вдалося комісарові знайомим.

— Це мосьє Ландрі… Він вам розповість про все, що вас цікавить…

Той простяг руку.