Жорж Сіменон - Клуб «100 ключів»

— Добрий вечір, пане комісар…

Він уклонився пані Мегре.

— Вважаю за честь познайомитися а вами, мадам… В Парижі не так багато людей, які вас знають… Адже ваш чоловік не дуже охоче показує вас… Дозвольте?

З цими словами він підсунув собі стілець, сів і дістав із кишені срібний портсигар.

— Ви не заперечуєте?

Йому було років тридцять п'ять. Він тримався у своєму ідеально скроєному смокінгу в тією невимушеністю, якої може домогтися лише людина, котра носить його щовечора.

В нього було дуже гарне випещене обличчя, іронічний, аж надто самовпевнений погляд, який інколи здавався просто нахабним. Він посміхався дуже чемно, навіть солодко, але відчувалося, що при найменшій небезпеці він покаже кігті.

— Мені сказали, що ви цікавитесь нашим клубом?

— Я хотів би до вас записатися… Якщо тільки у вас немає вікового обмеження…

— Спочатку в нас була така думка… Пропонували встановити межу — тридцять років… Та потім відмовилися від цього, бо довелося б утратити найцінніших членів… Ви щось уже чули про «Сто ключів», пане комісар?

— Дуже мало… Я не сподівався побачити вас тут, мосьє Ландрі… Мені сказали, що ви обіймаєте посаду менеджера.

— Менеджера, секретаря, головного розпорядника… Менеджер — модне слово, запозичене в американців…

Комісар уперше познайомився з Ландрі, щойно той приїхав до Парижа. Йому тоді було років вісімнадцять. Батько Ландрі був поштмейстером десь в Анже, Турі чи якомусь іншому з прилуарських міст. Хлопцеві дуже не терпілося пробити собі шлях у житті, і він став репортер» м однієї бульварної газетки. Це дало йому змогу мелькати на всіляких прийомах та коктейлях, де бували також і впливові люди.

Якось завітав він і до Сюрте і, сповнений самовпевненості, зайшов до комісара й показав посвідчення, що репрезентувало його як репортера скандальної хроніка однієї газети, котра спеціалізувалася на всіляких сенсаційних викриттях.

Марсель Ландрі був геть позбавлений здатності сумніватися, тим більше, сумніватися в собі.

«Розумієте, комісаре, наших читачів цікавить не стільки сама структура карного розшуку, про яку вже багато писалося, як закулісна сторона діяльності Сюрте. Адже у вас, так би мовити, осідає вся брудна білизна Парижа..

Сподіваюся, вас не дуже шокує цей вираз… До того ж ми не будемо розголошувати імен… А щодо гонорару, то наша газета може запропонувати вам досить круглу суму…»

Тоді він був надто молодий, щоб комісар міг на нього розсердитися. Мегре обмежився тим, що досить чемно показав початкуючому нахабі на двері.

Потім років за два він упізнав його голос про радіо — Ландрі став диктором комерційної реклами.

Комісар не міг сказати, що було з ним далі. Ландрі належав до тих людей, яких певний час зустрічаєш усюди, тиснеш їм руку, не знаючи точно, хто вони такі, потім помічаєш, що вони раптом зникли, невідомо як і чому. А незабаром вони знову вигулькують на поверхню, але вже десь у іншому місці, біля якоїсь іншої справи.

На якому темному життєвому полі промишляв усі ці роки Ландрі? Якщо він і порушував закон, то так, що це не доходило до вух поліції. Певний час був імпресаріо однієї популярної співачки і супроводжував її в усіх гастролях.

Залишивши її два-три роки тому, він опублікував свої мемуари, де до найменших подробиць розповідав про інтимне життя актриси, яка затіяла проти нього процес.

Мегре не знав, чим усе це скінчилося. І от перед ним знову сидів його колишній знайомий, трохи знервовано посміхаючись, років на шістнадцять старший, але досить бадьорий і в чудовій формі.

— В Парижі, як ви знаєте, є чимало клубів, але «Сто ключів» відрізняється від них усіх тим, що це єдиний справжній клуб. Щоб пройти крізь оту червону портьєру, треба бути його членом… Що ж до цифри сто, то вона означає, що кількість членів не може перевищувати це число… Зараз їх дев'яносто п'ять чи шість…

— Це, певно, юнаки й дівчата з заможних родин?

— З найзаможніших… Щоб бути членом клубу, треба щомісяця вносити шістсот франків… Ви танцюєте?

Від подиву Мегре мало не захлинувся.

— Що?

— Я питаю, чи ви любите танці, звичайно, сучасні… Твіст, шейк, медісон… Вальси та польки в нас не проходять. Ви, теж танцюєте, пані Мегре?

Не знаючи, що відповісти, вона безпорадно глянули на чоловіка, немов шукала в нього захисту.

— Певна річ, ми обоє танцюємо… Це вас дивує?

— Трохи… Я ще ніколи не бачив вас у танцювальному залі, а якщо вірити вашій репутації…

— То вийде, що я старий гладкий тюхтій, який тільки те й робить, що смокче люльку та бурчить на весь світ?

— Я цього не сказав… Ви серйозно хочете записатися до нас?

— Цілком серйозно.

— Тоді вам доведеться знайти двох членів клубу, котрі могли б за вас поручитися… Цього вимагає наш статут. Кожен кандидат повинен мати дві рекомендації, і комітет із дванадцяти осіб вирішує голосуванням, приймати його чи ні…

— Коли б ви показали мені список членів, я, певно, знайшов би двох знайомих, що могли б дати мені рекомендації…

Марсель Ландрі і оком не зморгнув: обидва знали, що кожен грає комедію. Bra підвівся і, пильно глянувши в обличчя комісарові, скоріше заінтригований, аніж стурбований, тонко посміхнувся й попрямував до сходів. За кілька хвилин він повернувся, тримаючи в руці велику книгу в червоній шкіряній палітурці.

— Цей реєстр зберігається у нас на спеціальному столику біля входу… Як ви побачите, в ньому зазначено дані щодо кожного члена, а також імена та адреси поручителів… Не думаю, щоб серед них були ваші клієнти… Ось вам літера «А»: Абушер, син сенатора Абушера… віконт д'Арсо…