Симона Вілар - Сповідь суперниці

Я пройшов багато земель, Побачив різних людей, Але такуי як вона, ніде не зустрів. І я припаду до її ніг, Покладу голову їй на коліна, Відпочину на її білих грудях. Коли ллється кров і зраджують друзі, Я знайду відраду і любов Поряд тієї, яку ніколи не залишу.

Я дивилася на Ральфа, не помічаючи, як перезираються всі навколо. Коли ж Ральф замовк і підвів голову, мене збентежив його сповнений обожнювання погляд.

Мені стало ніяково. А тут іще й помітила, як уважно Утред спостерігає за нами з Ральфом і посміхається. І про що він думає? Адже я була жінкою на останніх днях вагітності, мій живіт, що так довго залишався невеличким, тепер роздуло, мов барильце. Я навіть ходила, трохи вигинаючись назад. І давно забула відчуття, коли була гнучкою і легкою, могла нагнутися і без зусиль зав’язати черевика. Але тепер залишилося недовго чекати.

Снігові буревії, що тривали по кілька днів, нарешті вляглися. Все навкруг було занесене снігом, вшкварили морози, яких не пам’ятали навіть старі. Стояв страшенний холод, особливо відчутний у нашому болотяному краю. Водяне безмежжя фенів промерзло наскрізь і, куди не глянь, довкруг були сніг і тиша.

У ці морозяні дні бунтівничі заколоти припинилися. Всі хто міг, роз’їхалися по домівках. Лише жменька найзапекліших заколотників сховалися десь у лісах на півночі графства. Вони не впокорилися, й було зрозуміло: ледь потеплішає, знову литиметься кров і мирної сівби годі й очікувати. Потім прийшла звістка, що війська короля увійшли в Норфолк, і графство завмерло, очікуючи наслідків.

Настав передріздвяний час. Стояли найкоротші дні року, розвиднялося пізно, а сутеніло невдовзі по полудні. Одного з днів я послала людей до лісу по ягоди мирта, оскільки час було робити святечні свічки. Коли вони повернулися, ми вже підготували форми для свічок. Адже як би не було складно, люди завжди чекають Різдва і пов’язують із ним свої надії. Тому в Хервардовій вежі панувало веселе пожвавлення, чоловіки балакали про поміченого на болотах величезного вепра, а отже, святкуватимемо з чудовою кабанячою головою, як за старих часів на йоль. Я послухала ці розмови, й душа моя сколихнулася. Йоль. Едгар… Я примусила себе відвернутися.

Ягоди мирта в бджолиному воску додають особливого аромату святечним свічкам. Ми завжди так робили в Святій Хільді, тож я зі знанням справи звеліла нагрівати над вогнем ягоди, аби витопити сік у казанок із бджолиним воском. Потім цією сумішшю заповнили спеціальні форми, акуратно вклали в них ґніт.

— Гадаю, свічки в нас вийдуть чудові, — усміхаючись, казала я жінкам і дітям, які зібралися навколо. — Я не помітила жодного пухирця повітря, яке б зіпсувало нашу працю.

Унизу на вході ляснули двері. Це повернулися з дозору Утред і його люди. Струшували сніг із чобіт, сідали біля вогню. З холоду в них був звірячий апетит, стукотіли ложками по мисках із ячмінною кашею і скибочками смаженого в’юна. Тільки Утред, ніби й не відчував голоду, їв поволі, часом якось дивно поглядаючи на мене.

Я зрозуміла, що в нього є новини, і, коли він попоїв, ми всілися в ніші вікна.

— Сьогодні я бачив Пенду. Схоже, в графа Едгара серйозні неприємності.

Він говорив і говорив, моє серце стугоніло дедалі сильніше. Все дійсно складалося кепсько. Король розгнівався на зятя, що той не зумів упоратися з бунтівниками, більше того, він підозрював, що Едгар, сам сакс, просто потурає їм. А таке цілком могли прирівняти до державної зради. Нібито королю донесли на Едгара, й доніс не хто інший, як саме графиня Бертрада. Тому Генріх послав розібратися у всьому своїх племінників, Блуаських братів, Стефана Мортена й Генрі, єпископа Вінчестерського. Кажуть, що Стефан у добрих стосунках із Едгаром, але зараз у нього є наказ короля, тож він так і сказав графу Норфолку: якщо той не зуміє виправдатися, він повинен буде відвезти його під охороною до Лондона для суду. Едгар спробував пояснити, що справа не настільки проста: нормандські барони одноголосно запевняють, що сакси першими вчинили напад, тоді як саксонські тани переконують, що це саме вони стали жертвами розбою норманів. Прагнучи розібратися у всьому в присутності повірених короля, граф Едгар звелів і тим, і іншим з’явитися в Гронвуд-Кастл. І якщо нормани впевнені, що їхні права більш захищені й сміливо з’явилися на розгляд, то сакси визнали за краще проігнорувати запрошення. Але такою зневагою до наказу вони ніби визнавали власну провину. А Едгар опинився наче затиснутим між владою короля і своїми впертими одноплемінниками. І Стефан, щоб допомогти Едгару виплутатися з цієї ситуації, порадив, як довести свою непричетність до бунтівних одноплемінників: граф Норфолк повинен буде особисто очолити каральні війська проти саксів, провести рейд і знищити їх.

— Ви уявляєте, чим це обернеться для Едгара, — засмучено констатував Утред. — Ім’я ерла Едгара Армстронга прокленуть в Денло, люди вийдуть із покори, й ті самі нормани зневажатимуть його за зраду свого народу. Якщо ж Едгар відмовиться… Присягаюся Святим Едмундом, король Генріх не та людина, що пробачить непокору. Отже… Агов, хлопче, та ти ніби підслуховуєш?

Останні його слова були звернені до когось за моєю спиною. Я озирнулася — Ральф де Бріяр стояв так близько, що міг почути кожне слово. Але зараз мені було не до нього. Мені було так страшно, що навіть у жар кинуло. Рвонула застібку біля горла. Мені мов повітря забракло. Едгар… Мій Едгар у біді. О, Пречиста Діво, змилуйся над ним!

Я не пам’ятала, як зійшла на вежу. Було ще не настільки пізно, але вже цілком смеркло. Я бачила вогники в селищі на березі озера й далі, у фенах. Десь самотньо вив вовк. А повітря було таке холодне, що перехоплювало подих. Проте на морозі мені стало трохи легше. Якщо мені взагалі могло стати легше. Ах, мій Едгар був таким честолюбцем, так високо піднісся! І ось будь-якої миті