Симона Вілар - Сповідь суперниці

Брійар потроху видужував. Але, як і раніше, залишався відлюдькуватим, ні з ким не хотів спілкуватися. Проте я помічала: його цікавить, що відбувається в графстві, він уважно дослухається, про що говорять люди. Інколи на його вродливому обличчі з’являлося якесь сум’яття. Особливо, коли обговорювали те, скільки зусиль докладає граф, щоб припинити безлад, хоча це виявляється марним.

А ось дідусь Торкіль нидів просто на очах. Не надто, здавалося б, небезпечна рана в нього на голові ніяк не гоїлася, та й старий він був дуже, кволий. До посту взагалі впав у нетяму. Звичайно, йому було вже за вісімдесят, і я не знала нікого такого старого. Адже Торкіль бився ще при Гастінгсі та був одним із найшанованіших людей у Денло. Принаймні, серед моїх одноплемінників.

І ось старий Торкіль із Ньюторпа тихо вмер одного туманного ранку в середині грудня. Елдра сиділа з ним до останнього, коли ж ми почали готувати тіло до поховання, вона відкликала мене, щоб поговорити.

Я давно помітила, що їй треба виговоритися. Щось бродило в її душі, кублилося, як темний нарив. Звісно, пережити таку наругу! Але саме в такому стані стражденний понад усе має потребу в співчутті. Тому, коли вона покликала, я відразу пішла з нею.

Ми усамітнилися в моїй опочивальні, сіли біля вогнища.

— Після Торкіля в роду залишився лише Альрік, — сказала нарешті Елдра. — Альрік і я. Але я довгий час вважалася безплідною і страшенно сумувала через це. І ось тепер зрозуміла, що вагітна.

Я радісно стисла її руки, але моя посмішка згасла, щойно я побачила її погляд — темний, сповнений жовчі.

— Мені не відомо, хто батько дитини — Альрік, чоловік мій, чи хтось із тих негідників, які ґвалтували мене.

Я зібралася з духом. Зараз або заспокою її, або вона опиниться в безодні цілковитої безвиході. І я досить жорстко сказала, що в неї завжди залишається надія: дитина найімовірніше є плодом її кохання й вона повинна любити, оберігати її. Бо тепер рід Торкіля з Ньюторпа не урветься. Не дозволила їй заперечити, навіть нагримала. І схоже, мені таки вдалося на неї вплинути.

— Альрік ніколи не повинен довідатися про твої сумніви. Бог дав тобі щастя материнства, ось і прийми це як дар Його. І не руйнуй того щастя, яке спізнала в шлюбі з чоловіком.

Тут мій голос раптом зірвався. І якось саме собою вийшло, що вже не я переконувала Елдру, а вона мене. Адже ми все-таки були подругами.

Поховати тана Торкіля було вирішено біля церкви Святого Дунстана. І ось ми рушили до церкви — попереду несли труну з небіжчиком, слідом у жалобі йшли Елдра, я, мої люди та ще загін озброєних стражників — вийшло, що в Торкіля чималий ескорт, аби супроводити його в останню путь. Але виявилося, хтось устиг попередити саксів про похорон біля Святого Дунстана, й до церкви у фенах з’їхалося чимало довколишніх танів. Прибув і онук покійного, Альрік (Елдра так і кинулася до нього); був і огрядний Бранд, і Хорса, звісно Хорса, адже відомо було, що саме він стояв на чолі бунтівних саксів. Угледівши мене, Хорса презирливо скривився, але хоч не виявляв прилюдно неповаги, тримався гідно до закінчення похорону.

Утред увесь час був напружений. Він перший і відчув небезпеку. Я бачила, як змінилося його обличчя, як він припав вухом до землі, потім швидко підвівся.

— Негайно їдьте. Швидше!

Нормани вочевидь почули про похорон і напали великим загоном відразу з кількох боків. Одна за одною з туману виникали постаті вершників, долинало несамовите іржання коней, брязкіт криці. Ми вже були в човнах, а біля церкви, за пеленою туману, кипів жорстокий бій — сакси утримували нападників, які намагалися відрізати нам шлях до відступу. А тут, як на гріх, заголосила Ейвота — в неї почалися перейми, і лишень у дорозі я виявила, що з нами немає Елдри.

Утред повернувся тільки за годину — живий і неушкоджений. Він повідомив, що напад норманів відбито, а Хорса особисто розкраяв сокирою череп Нортберту де Ласі й тепер вважається героєм. Елдра ж не захотіла розлучитися з чоловіком, пішла з ним до табору бунтівників.

Але тоді мене значно більше хвилював стан Ейвоти. Ми ледь устигли привезти її, дотягти до зали, де вона раптом упала на підлогу, розставила ноги й почала пнутися. Труда миттю виштовхала мене, сказала, що скоро мені самій народжувати й не слід поки що бачити такого. А ось про Ральфа жінки, які клопоталися біля породіллі, забули зовсім. Він же був такий тихий і непримітний на своїй лежанці в кутку, до нього звикли, мов до меблів. Схаменулися тільки, як помітили, що він, блідий, стоїть просто над ними й тремтить. Але було не до нього. Дитина вже виходила, тож бідолаха Ральф бачив усе. Відразу й знепритомнів. Довелося панькатися і з ним, і з Ейвотою, і з її дитиною. Дівчинкою.

Потім розповідали, що народила її Ейвота на диво легко, змогла сама підвестися після пологів. Я ж була налякана її криком і з жахом думала, що й мені належить пройти через таке. Зате донька в Ейвоти народилася міцна, здорова. Молода мати сказала, що назве її Бертою. Спасибі, хоч не Бертрадою.

На Ральфа це потрясіння вплинуло навіть добродійно. Він перестав усамітнюватися, прагнув бути чимось корисним. Ми навіть інколи розмовляли вечорами. Ральф розповідав звідки він родом, про те як потрапив на службу в Гронвуд. А ось як втратив службу — не згадував, та я й не розпитувала.

Тим часом настала справжня зима, зі снігопадами по декілька днів, із буревіями. У всі щілини задувало, ми тислися до вогню, не скидали верхнього одягу навіть на ніч. Вийти на вулицю ніхто не наважувався, просиджували цілісінькі дні в задимленому теплі.

Одного з таких вечорів Ральф заграв на лірі. Бозна-хто приніс у вежу інструмент, але він був поламаний, валявся без потреби, поки Ральф не полагодив його. І як приємно зазвучали струни в такт потріскуванню полін у вогні та завиванню заметілі за стінами. Ральф заспівав. Голос у нього був на диво приємний, усі заслухалися.