Інна Турянська - Відлюбилося, Інна Турянська

Розділ 52. Знову втрачати

   В голові в Антона пульсувало. Пам'ять раз за разом повертала образ дружини з дотиками іншого. Тож, йому нічого не залишалося, як міцніше стискати кермо і мчати вперед. Було ненависно думати, що він втрачає її назавжди. Відпустити, віддати, бо вона не його річ. Вона його кохана дружина і він хоче, щоб вона була щасливою. 

   Сідати за руль в п'яному  вигляді та ще й в дощову погоду, було поганою ідеєю. Він це розумів, але ним рухала безвихідь і відчай. Марно відчайдушно триматися за ту, яка мріями тримається за іншого. Марно намагатися далі жити так, як жили. Нічого вже не буде як раніше. 

    Дощ посилювався, дорога ставала все темнішою та й в голові нічого не просвітлювалося. Він набирав швидкість, краплі рясніли, небо чорніло. Він вже був майже коло Рівного, коли машину занесло на слизькій дорозі. Перед зіткненням згадалися всі найщасливіші моменти з життя. І всі вони були пов'язані з його дружиною. Перша зустріч, побачення, одруження, медовий місяць, народження Лізи. Все це неслося зі швидкістю світла, змінюючись щасливими спалахами у свідомості. Може це алкоголь в крові? А може кохання, за яке він був вдячний долі. Від гучного удару всі спалахи зникли, разом з освітленням фар. Зникав він, його історія з Каріною. Все ставало темним…

###

    Сьогодні в Тимофія була нічна зміна, Артема він взяв з собою. Спочатку обоє мовчали, хоча завжди любили поговорити. Єременку старшому було якось ніяково перед сином. Вся ця ситуація здавалася вибила обох з колії. 

— Тат, ну схоже у нас тепер вдома доведеться досадити ромашок на городі, — реготнув Артем дивлячись на розгубленого батька. 

— Твоя Лізка тобі все розказала? — розтер втомлене обличчя Тимофій, штовхаючи сина у бік. 

— Лиш те, що ти їй, ну і Каріна твоя.

— Вона не моя, — швидко вимовив чоловік.

— Вона твоя кохана, але не твоя жінка. Матінко рідна, …а я то думаю чого Лізкин батько так на мене вовком дивився, наче він мене вбити хотів!? — видихав Тьома пригадуючи непросте знайомство.

— А чого наче? — хмикнув Тимофій. — Думаю саме це він і хотів зробити.

— Тату, ти мене лякаєш, — вигнув губи Тьома. 

— Вибач, я не хотів розказувати тобі про нас з Каріною…ну я хвилювався як ти це сприйматимеш, бо твоєї матері давно немає і….

— Та не знаю я як це сприймати якщо чесно, — пожав плечима син. 

   Їх перервав виклик від диспетчера. Вони швидко перемістилися в машину швидкої допомоги на виклик. Десь поблизу міста сталося ДТП.  

— Сьогодні не вийде посадити ромашки, перенесемо на завтра добре? — намагався якось розрядити обстановку Тьома, але виходило якось не дуже.

— Артем, замовкни добре? — буркнув до нього батько. — Зараз говоритимеш там на місці ДТП, і я сподіваюся не дурню якусь, а все згідно з правилами надання медичної допомоги. 

— Сьогодні всі поводяться так наче хочуть мене вбити, — пирхнув хлопець нап'ялюючи на себе кисневу маску. Але вона швидко злетіла з нього від батькового потиличника. Хлопець невдоволено глянув на батька і повернув маску на місце. 

— От приїду і пожаліюся на тебе Лізиній мамі. 

— ага, і ще її татові не забудь! Впевнений він тебе пожаліє, — вискалився на нього батько. Тьома лиш закотив очі і поправив халат. 

    За десять хвилин вони доїхали на місце події. Машину дуже потрощило спереду і поки не відомо було чи живий досі водій. 

— Ось в кого сьогодні невдалий день, а не в тебе,  — говорив на ходу Тьома батькові, що вже біг до постраждалого. 

    Артем трохи відстав і не міг зрозуміти чому батько стоїть як вкопаний над машиною. Тут лиш один варіант, може там вже немає кого рятувати або…що або… Добіг до машини й теж аж заціпенів. Він побачив двох чоловіків, що дивилися один на одного. Один з них його батько, інших — батько його коханої. 

— Я їхав до тебе, а виходить ти сам до мене приїхав? — корчившись, проговорив Антон, тепер вже поглядаючи й на Артема, що прибіг. — Бачу змінив велик на карету швидкої допомоги, — хмикнув чоловік злегка посміхаючись. 

    Тимофій струсив головою, заціпеніння, що тривало кілька секунд, нарешті відступило. Чоловік як ніхто розумів, що губитися в його професії категорично не можна. Тож почав говорити та одночасно оглядати постраждалого.

— Як почуваєтеся, які скарги? Що відчуваєте зараз? — задав Тимофій стандартні запитання, щоб оцінити важкість ситуації. 

— Що я відчуваю? — розсміявся Антон з кривавим обличчям і не в змозі поворухнутися. — Я відчуваю, що мені прийшов кінець. Хана мені, Тімоха, — ось, що я відчуваю, — говорив чоловік наче сам з собою, поки син з батьком робили над ним якісь маніпуляції. — Щоправда, померти я хотів на полі бою, як справжній воїн, але життя бачу розпорядилося по іншому. 

— Його затисло намертво, — сказав Тімоха до Артема, — Самі не витягнемо, треба МНС-ників. 

     Антон приречено оперся головою в крісло. Поки інші метушилися, він сидів непорушно. Зараз був час багато про що подумати. Чомусь він не розглядав варіанту на порятунок. Сам собі він вже підписав смертний вирок. Його Карінка мала слушність, коли просила його не пити. І ось куди це його привело. До Тимофія Єременко. Він хотів з гордою головою прийти до нього, постаратися нормально поговорити як чоловік з чоловіком. Віддати цьому безголовому свою кохану дружину. А натомість зараз він жалюгідно вмирає в автівці, затиснений не просто металом, затиснений безвихіддю. 

— Антоне, доведеться зачекати хвилин 10-15 поки рятувальники знімуть металевий каркас машини, — повідомив йому Тимофій. 

— Нарешті зможемо поговорити? — слабо посміхнувся Антон.

— Скажи які скарги, так нам легше буде зрозуміти що з тобою.

— Ні, — похитав головою Антон, — Не як лікар з пацієнтом, а як переможець з лузером. Лузер тут я, якщо що, — похитав головою чоловік.

    Тимофій Єременко дивився на Антона і всередині все стискалося. Думав про Каріну. Про жінку, яка могла втратити свого чоловіка. Ні, цього не буде! Навіть і близько ніколи не бажав Антону смерті! Він сам втрачав дружину. Знав всю вагу болю втрати. Знав, як то бачити смерть рідної людини й нічого не могти з цим зробити. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍