Тетяна Барматті - Я не про це мріяла чи Потрапила, так потрапила, Тетяна Барматті

Запустивши руку у волосся Шанліса, починаючи його бездумно перебирати, я згадала той момент, коли вперше дізналася про те, що вагітна. Мені здавалося, що я в ту хвилину не просто втратила дар мовлення, а натуральним чином випала в осад. Ми тільки прокинулися, милувалися у ліжку після трохи божевільної ночі. Я ледь не муркотіла, відчуваючи хаотичні поцілунки буквально по всьому тілу, відчуваючи себе справжньою Царицею, якій все байдуже. І все б так продовжилося, якби раптом Ларі не зашипів, розкидавши решту чоловіків у різні боки, і не скрутив свій хвіст навколо мене, наче кокон.

Кілька секунд нічого не відбувалося, всі були шоковані, звичайно, окрім Ларі, який голубився до мого живота, ледь сам не муркочучи. Що до чого інші чоловіки розібралися швидко, засвітившись від щастя і привітавши Ларі на відстані, адже ближче підходити і підповзати було небезпечно. Майбутньому батькові потрібен був час послухати серце малюка, що вперше забилося, щоб прийти до тями.

Так що помилки бути не могло, тест у мене зі стовідсотковою гарантією, перший стукіт серця нашої дитини.

– Ти не рада? – Тихо прошепотів Шанліс, виводячи мене зі ступору.

– Що?

– Ти не рада, що у нас буде малюк?

– З чого ти це взяв? – Спантеличено уточнила я, піднявши брови.

– Ти виглядаєш засмученою.

– Не кажи нісенітниці, – похитала я головою. – Я просто хвилююся.

– Чому? Боїшся народжувати? – Збліднувши трохи, пошепки уточнив чоловік. Ох, пологи для моїх чоловіків виявилися болісною темою. Хоча, як на мене, я впоралася швидко, всього за чотири години, а буває ж, що і по дванадцять і по двадцять годин народжують.

– Ні, боюся, що проґавлю момент. Молодшій дитині приділятиму більше уваги, а старшій менше, – чесно відповіла я, зітхнувши. Та й чоловіків я своїх люблю, тож плід нашого кохання – це радість.

– А ми тобі навіщо? – Хмикнув Шанліс, знову ткнувшись носом у мій зовсім плоский живіт.

– У вас є свої справи. До того ж, дикі нагшаси потроху почали приходити до тями. Думаєш, я не знаю, як вам важко? – Похитала я головою. Захищають мене від усього, боячись, щоб я не перетруджувалася, а самі…

– Скину половину обов'язків на племінника, – з особливим задоволенням прошепотів Шанліс.

– Гаразд, все буде добре, – махнула я рукою. Дитина вже є, так що потрібно не вдаватися до песимістичних думок, а радіти, дітки ж відчувають все, що відчуває мама. А я вже нашого малюка люблю. – Потрібно буде тільки розібратися з протизаплідними пігулками і найближчі десять років пити їх. А там старші дітки підростуть, і можна буде на третій захід. Що скажеш?

– Ем, – багатозначно видавив Шанліс, відвівши погляд.

– Шанліс?

– А я нічого! – Швидко видихнув він, притиснувшись до мене впритул, наче боячись, що я втечу.

– Шанліс ...

– Ми просто думали, що у наших дітей буде невелика різниця у віці, – промимрив чоловік, але я по очах бачила – недомовляє. Точно щось приховує, але що? – Твої сестри та брат, у вас же різниця у віці невелика.

– Батько хотів хлопчика, – вже не знаю, в який раз за ці три роки пояснила я.

– А ми хлопчика і дівчинку… – видав Дарак, зайшовши в кімнату і швидко зиркнувши на Шанліса.

– Дівчинку? Добре, – кивнула я, молячись Покровителям, щоб цього разу була принцеса.

– Кожному, – додав Дарак.

– Що? – Ахнула я, відчуваючи, як мені різко стало погано.

Може мені їм Апокаліпсис влаштувати, а не прекрасну вагітність без найменших вимог і виносу мозку?

Через десять років

– Дао! – Звала я голосно, нетерпляче пританцьовуючи на місці. – Мао!

«Щось трапилося?» – співчутливо поцікавився Мао.

«Чого ти репетуєш?» – пробурчав Дао і обидва малюка з’явилися переді мною.

– Допоможіть мені, будь ласка, з речами, – склавши руки перед собою у молитовному жесті, жалібно попросила я.

«Може не треба?» – важко зітхнувши і відпливши від мене подалі, пробурмотів Мао.

– Ще як треба! У мене тільки менструація закінчилася, і я не збираюся ще раз вагітніти! Все! – Категорично заявила я, бо інтуїція буквально репетувала не своїм голосом, що треба бігти. Однозначно, лишися я зараз і все, скоро буде поповнення.

Сопучи, наче паровоз, я зітхнула. За цей час багато всього сталося, але головним було те, що чоловіки досягли свого і тепер у нас четверо прекрасних малюків. Лавішер, Шаїра, Дейра та Шавістан. Кожному чоловікові по дитині.

– Як там Лія, все гаразд? – Засоромившись своїй поведінці, запитала я у моїх незамінних малюків нарлів.

Їхня подружка, а після вже офіційна пара, зараз була глибоко вагітна, і скоро у нас мало бути поповнення. Мені Лія показалася лише один раз, таки її «з’єднаним» був Дарак, а не я.

Побачивши вперше маленьке диво перламутрового кольору, я ледь не пищала від розчулення. Втім, навіть тоді я чудово розуміла, що своїх малюків ні на кого не проміняю. Від нарлів пухнаста малеча не сильно відрізнялася, ріжки трохи довші, тільце овальне, а так великі очі і маленькі ручки з ніжками.

«Згадала…» – пирхнув Дао, але зиркнув на мене зацікавлено. – «Все добре, ще кілька тижнів і виховуватимемо»

– Я обов'язково повернуся до цього часу, – пообіцяла я.

«А ти куди зібралася?» – нахмурившись, уточнив Мао, акуратно складаючи речі у велику валізу.

Так-так, земних ідей я поцупила багато, а мама з татом і сестри з братом допомогли з більш детальною інформацією. Вони надали моїм чоловікам різні креслення та іншу інформацію. Перемістити рідних до мене, на жаль, було неможливо, але я була рада і простому спілкуванню.

– Не знаю. Може до ельфів, – задумливо потерла я підборіддя. – Я ж так у них не була. Перед самою поїздкою виявилося, що я вагітна Дейрою, а злий дракон точно нікому не потрібен був.

«Ти впевнена?»

– Хоча ти маєш рацію, можна до людей. Або до вампірів, або до демонів.