Еміль Золя - Пастка

давав волю своєму нахабству й глузував із Жервези. Ба, як воно все повернулося! Ловко її коханчик кинув! Не щастило їй: спершу з ковалем не повелося, а потім і з капелюшником облизня спіймала. Її біда в тім, що вона зналася з представниками несерйозних ремесел. Чого ж було не взяти якогось муляра, людину солідну, що звикла добре місити розчин? Звісно, усе це він говорив задля сміху, але Жервеза все одно страшенно зеленіла, бо він впивався в неї своїми маленькими сірими очицями, ніби хотів просвердлити її наскрізь, вганяючи свої слова. Коли Купо заводив розмову про всіляку мерзоту, вона ніколи не могла втямити, говорив він навсправжки чи жартома. У людини, що всенький рік заливається спиртним, уже не всі вдома, а бувають і такі чоловіки, що у двадцять років страшенно ревнують, а до тридцяти стають від випивки куди легкодумнішими щодо подружньої вірності.

Треба було бачити, як бундючився Купо на вулиці Ґут-д’Ор! Пуасона він обзивав рогоносцем. Авжеж, це заткне пельки всім базікам! Тепер уже роги галузилися не на його голові. О! Він своє знав! Якщо комусь здавалося, нібито раніше він нічого не чув, то це лише тому, що не любив пліток. Кожне заглядає до свого горшка й чухається там, де йому свербить. А якщо йому не свербіло, то не чухатися ж йому сусідам на втіху, хай йому біс! І що собі думає стражник? Тепер-бо це була правда; коханців заскочили на гарячому, і це вже не якісь там порожні балачки. Купо обурювався, казав, що, мовляв, не може збагнути, як чоловік, державний службовець, терпить у своїй домівці таку наругу. Схоже, стражникові подобалося харчуватися чужими недоїдками, от і все. Попри це, Купо, нудьгуючи вечорами наодинці з дружиною в їхній норі під самісіньким дахом, ішов униз по Лантьє і тягнув його живосилом за собою. Йому здавалося, що в їхньому кублі стало сумно, відколи товариш з ними не жив. Він мирив його з Жервезою, якщо помічав, що між ними пробігла чорна кішка. А бодай йому! Чи не послати їм усіх під три чорти? Хіба не може людина розважатися на власний розсуд? Купо хихотів, а в його побаранілих очах п’яниці прозирала якась дивна думка: здавалося, щоб звеселити собі життя, він ладен був поділитися з капелюшником геть усім. І саме такими от вечорами Жервезі було важко збагнути, говорив навсправжки чи жартома.

Посеред усіх цих перипетій Лантьє ходив, задерши кирпу. З довколишніми він тримався поблажливо й гідно. Уже тричі він запобіг сварці між Купо та Пуасонами. Мир і згода між двома родинами була запорукою його благоденства. Його опіка, тверда й водночас ніжна турбота змушували Жервезу й Віржіні вдавати надзвичайно дружнє ставлення одна до одної. Він верховодив чорнявою й білявою спокійно, як паша, жиріючи зі свого крутійства. Цей шельма й досі заправляв обома Купо, хоч уже починав об’їдати Пуасонів. О! Йому це зовсім не муляло! Один заклад проковтнувши, тепер він брався за другий. Зрештою, тільки таким людям і щастить.

Того року, в червні, Нана приймала перше причастя, їй ішов тринадцятий рік: вона була вже висока, як тичка, й мала зухвалий вигляд. Торік її були вигнали з уроків катехізису через погану поведінку; кюре прийняв її цього разу тільки тому, що боявся, що вона більше не повернеться, а він випустить на вулицю ще одну поганку. Нана аж танцювала з радості, уявляючи себе в білій сукні. Її обіцяли подарувати Лорійо, хрещені батько й мати; про свій подарунок вони розповіли всім у будинку. Пані Лера пообіцяла вуаль та чепчик, Віржіні — сумочку, Лантьє — молитовник. Таким чином, Купо чекали на церемонію, нічим надто не переймаючись. Навіть Пуасони, які хотіли справляти вхідчини, обрали якраз цю оказію, прислухавшись, звісно, до поради капелюшника. Вони запросили Купо та Бошів, чия донька теж приймала перше причастя. На вечір вони мали приготувати бараняче стегенце та ще щось до нього.

Якраз напередодні, саме коли Нана зачудовано роздивлялася викладені на комоді подарунки, Купо повернувся додому в жахливому стані. Паризьке повітря знову забивало йому памороки. Ні сіло ні впало він накинувся на дружину й дитину з образливими словами, яких не годилось би вимовляти за таких обставин. До речі, Нана, постійно чуючи вдома брудну лайку, сама починала лихословити. Сварячись із матір’ю, вона зовсім не цуралася називати її конякою чи коровою.

— Жерти! — горлав бляхар. — Дайте-но юшки, бісове поріддя!.. Ото вже ця бабня зі своїм ганчір’ям! Зараз я пошматую всі ваші цяцьки, якщо не дасте юшки, чуєте?!

— Який же він нестерпний, коли набереться! — роздратовано буркнула Жервеза.

І, обернувшись до нього, мовила:

— Гріється, не заважай нам.

Нана поводилася чемно, бо такого дня їй хотілося бути милою. Вона далі розглядала подарунки, що лежали на комоді, опускала додолу очі й вдавала, що не розуміє грубих батькових причіпок. Але бляхар, коли приходив напідпитку, був страшенно в’їдливим. Прямо у вухо доньки він почав кричати:

— Я тобі дам білих суконь! Що, знову напхаєш папір у корсаж, щоб зробити собі цицьки, як минулої неділі?.. Ну-ну, постривай! Я добре бачу, як ти крутиш задом. Не дають тобі спокою лахи, геть замакітрили тобі голову... Ану марш звідси, мале опудало! Забери свої лапи й сховай-но все до шухляди, поки воно не полетіло тобі межи очі!

Нана, похиливши голову, не відповіла йому ані словом. Вона тримала маленький тюлевий чепчик, про ціну якого щойно запитувала в матері. А коли Купо простягнув руку, щоб вирвати той чепчик, Жервеза відштовхнула його й закричала:

— Та дай уже дитині спокій! Вона чемно поводиться й нічого поганого не робить.

Тоді бляхар посипав лайкою, як із торби:

— Ич, які відьми! Мати й донька — одним миром мазані. Оце ловко — йти до причастя, лише щоб повитріщатися на чоловіків. Тільки спробуй сказати, що це не так, мала негіднице! Одягну тебе в мішковину, хай подере тобі шкіру. Атож, у мішковину, щоб вас відвернуло від неподобства, тебе й твоїх святців. Треба мені оце, щоб тебе навчали всякого свинства?.. Господи Боже! Та послухайте ж мене!

І раптом розгнівана Нана обернулася, тимчасом як Жервеза витягнула вперед руки, щоб уберегти речі, які Купо погрожував порвати. Дівчинка втупилася в батька очима, а потім, забувши про сповідникову пораду бути стриманою, процідила крізь зуби:

— Свиня!

Поївши супу, бляхар одразу вклався спати. Наступного дня він прокинувся в чудовому гуморі. Вчорашнього хмелю в голові якраз вистачало, щоб бути привітним. Він