Вільям Текерей - Ярмарок суєти - Книга 2, Вільям Текерей

І коли вона лишилася без будь-яких засобів, мені здалося, що я повинен підтримувати її своїми заощаджен­нями.

- Майоре Доббіне,- мовив містер Осборн, суворо див­лячись на нього і теж почервонівши,- ви зробили мені велику кривду, але дозвольте сказати вам, сер, що ви чесна людина. Ось вам моя рука, сер. Мені й на думку не спа­дало, що моя парость жила на ваші кошти...

І вони потиснули один одному руки.

Нашого лицеміра дуже збентежило те, що його добродійництво було викрите. А проте він, користуючись нагодою, спробував уласкавити старого й примирити його з пам’­яттю про сина.

- Джордж був шляхетний хлопець,- сказав він.- Ми всі його любили й ладні були зробити для нього все що зав­годно. Я тоді був ще молодий і дуже пишався, що він прия­телював зі мною, мені було приємніше бувати з ним, ніж у товаристві самого головнокомандувача. Я ніколи не ба­чив, другого такого мужнього, відважного й чудового офі­цера, як він.- І Доббін розповів старому все, що міг прига­дати про сміливі подвиги його сина.- А який Джорджі схожий на нього!

- Він такий схожий на нього, що інколи мені аж страшно стає,- признався дід.

Разів зо два майор приїздив обідати до містера Осборна (це було в той час, як містер Седлі хворів), і коли вони лишалися вдвох після обіду, то розмовляли про полеглого героя. Батько, своїм звичаєм, хизувався сином і, перера­ховуючи його подвиги, не забував похвалити й себе, але відчувалося, що він полагіднішав, його гнів на бідолашного Джорджа пригас, і добре серце Доббіна тішили ці ознаки примирення. Другого вечора старий Осборн уже називав майора Вільямом, як у ті часи, коли Доббін і Джордж були дітьми, і наш чесний приятель побачив у цьому добру ознаку.

Наступного дня під час сніданку, коли міс Осборн з властивою її вікові і вдачі різкістю зважилась на якесь глузливе зауваження щодо вигляду й поведінки майора, господар дому перебив її:

- Ти сама рада була б підхопити його, голубонько, та не на ті зуби горішок, ха-ха-ха! Вільям чудовий хлопець.

- Оце правда, дідусю,- схвально сказав Джорджі, підійшов до старого, схопив його за довгі сиві бакени й поці­лував, радісно всміхнувшись. А ввечері переповів усю цю розмову матері, яка цілком з ним погодилася.

- Авжеж, він має золоте серце,- мовила вона.- Твій дорогий тато завжди так казав. На світі небагато знай­деться таких добрих і справедливих людей, як Доббін.

Саме тоді нагодився майор, і, мабуть, тому Емілія почервоніла. А малий шибеник ще дужче збентежив матір, до­казавши при Доббінові кінець вранішньої розмови.

- Чуєте, Добе,- мовив він,- одна чарівна леді хоче вийти за вас заміж. Вона має купу грошей, носить на­кладку і з ранку до вечора лає челядь.

- Хто ж це? - запитав Доббін.

- Тітка Осборн! - відповів хлопець.- Так сказав дідусь. Ох, Добе, як було б чудово, якби ви стали моїм дядьком!

Тієї миті деренчливий голос старого Седлі з другої кім­нати покликав Емілію, і сміх затих.

Не було сумніву, що погляди старого Осборна змінилися. Інколи він розпитував Джорджі про його дядька і сміявся, коли онук показував, як Джоз вигукує: «Пожалься бо­же!» - і жадібно їсть юшку. Одного разу старий сказав:

- Негарно передражнювати родичів, ти ще надто зеле­ний для цього. Міс Осборн, коли ти сьогодні поїдеш ката­тися, завези мою картку містерові Седлі, чуєш? З ним я ніколи не сварився.

У відповідь надійшла Джозова картка, і його та майора Доббіна запросили на обід - мабуть, найпишніший і найбезглуздіший обід, які будь-коли влаштовував містер Ос­борн. Було виставлено напоказ усе родинне срібло й скли­кано найкращих гостей. Містер Седлі вів до столу міс Осборн, і вона була до нього дуже ласкава; зате вона май­же не розмовляла з майором, який скромно сидів далеко від неї біля містера Осборна. Джоз дуже поважно заявив, що такої черепахової юшки він ще зроду не їв, і запитав містера Осборна, де він бере мадеру.

- Це з тих вин, що від Седлі,- шепнув дворецький господареві.

- Я купив її дуже давно й заплатив добрі гроші,- уголос відповів містер Осборн своєму гостеві, а тоді по­шепки сказав сусідові праворуч: - Я купив її на роз­продажі в того неборака.

Кілька разів старий розпитував майора про... про місіс Осборн, а на цю тему Доббін міг говорити довго й дуже красномовно. Він розповів містерові Осборну про її страж­дання, про її гарячу відданість чоловікові, пам’ять якого вона шанує й досі, про те, як ласкаво, з яким почуттям обов’язку вона підтримувала своїх батьків і як віддала свого сина, коли їй здалося, що так треба зробити.

- Ви не знаєте, що вона витерпіла, сер! - мовив доб­рий майор тремтячим голосом.- І я сподіваюся й вірю, що ви помиритеся з нею. Якщо вона й забрала у вас сина, то зате віддала вам свого. І хоч як ви любили Джорджа, будьте певні, що свого вона любить удесятеро більше!

- Далебі, ви добрий хлопець, сер! - тільки й сказав містер Осборн.

Йому ніколи не спадало на думку, що вдові могло бути боляче розлучатися з сином чи що його багатство стало причиною її горя. Вирішено, що їм треба якнайшвидше по­миритися, і серце Емілії починало вже калатати на думку про страшну зустріч з Джорджевим батьком.

Але тій зустрічі так і не судилося відбутися. Перешко­дила затяжна хвороба й смерть старого Седлі, після чого певний час не могло бути й мови про зустріч. Це лихо та й інші події, мабуть, вплинули на містера Осборна. Остан­нім часом він дуже підупав на силі, постарів і заглибився в себе. Він посилав по своїх адвокатів і, певне, дещо змі­нив у духівниці. Лікар, оглянувши старого, сказав, що він дуже виснажений, неспокійний, а тому не вадило б пусти­ти йому трохи крові й повезти його на море, але старий від усього цього відмовився.

Якось, коли він мав зійти вниз на сніданок, служник, не заставши господаря в їдальні, подався до його туалетної кімнати й побачив його долі біля столика. Він був непри­томний. Викликали міс Осборн, послали по лікарів, Джорджі, що мав їхати до школи, залишили вдома. Лікарі пу­стили хворому кров, поставили банки. Осборн опритомнів, але мова до нього не повернулася, хоч разів зо два він щосили намагався