Жорж Сіменон - Замах на бродягу

вранці, тишком-нишком засунув їх у кишеню касирового пальта, яке висіло в роздягальні, і наказав відімкнути сейф. Ви можете здогадатись, чим усе це скінчилось. Старий плакав, мов мале дитя, ставав на коліна. Це була страшна сцена. Пан Фюмаль до останньої хвилини погрожував викликати поліцію і так залякав бідолаху, що той дякував, коли прощався. Тепер ви розумієте, чому я вирішила шукати захисту?

— Розумію, — прошепотів Мегре, хоч він, здавалося, думав про щось своє.

— Я вам навела лише один приклад, а їх безліч. Він не робить нічого без певної мети…

— Чи не здається вам, що вій боїться за своє життя?

— Безперечно. Він завжди боявся. Як це не дивно, але саме через це він заборонив мені стукати у двері. Коли він раптом чує стукіт у двері, то аж кидається.

— Отже, ви гадаєте, що є чимало людей, які мають серйозні підстави важити на його життя?

— Саме так.

— Це загалом ті, хто працює у нього?

— Не тільки. Це також ті, з ким він має справи. Він пустив на вітер десятки дрібних м'ясників, які відмовились продати йому свої крамниці. А зовсім недавно він зруйнував месьє Гайярдена.

— Ви його знаєте?

— Так. Це дуже порядна людина. Він мешкає в прекрасній квартирі на вулиці Франсуа Першого з коханкою, яка на двадцять років молодша за нього. Він непогано поставив справу і жив на широку ногу, поки пан Фюмаль не надумав створити «Асоціацію м'ясників». Вони бились цілих два роки, і нарешті месьє Гайярден змушений був просити пощади.

— Ви не любите вашого шефа?

— Ні, пане комісар.

— Чому ж ви у нього служите?

— Через Фелікса.

— Якого Фелікса?

— Шофера.

— Ви коханка шофера?

— Грубо кажучи, так. А взагалі, ми заручені і одружимось, як тільки зберемо досить грошей, щоб купити готель в околицях Ж'єна.

— Чому саме Ж'єна?

— Тому що ми обоє звідти.

— Ви знали одне одного ще до Парижа?

— Ні. Ми познайомились на бульварі Курсель.

— Пан Фюмаль знає про ваші наміри?

— Сподіваюсь, що ні.

— А про ваші стосунки?

— Цілком можливо. Від нього нічого не втаїш, і, напевне, він нас уже підстеріг. Досі він мовчав. Можливо, він заговорить тоді, коли це йому буде вигідно.

— Гадаю, що Фелікс поділяє ваші почуття щодо нього?

— Безперечно.

Їй не можна було закинути браку відвертості.

— Ви знайомі з пані Фюмаль?

— Звичайно. Вони вже давно як одружені.

— Яка вона з себе?

— Якою може бути жінка такого чоловіка, як пан Фюмаль? Він її тероризує.

— Що ви маєте на увазі?

— Пані Фюмаль ніколи не виходить з дому. Він кожного дня десь буває, з кимось зустрічається, сам щодня іде в гості і приймає у себе. А про неї він турбується менше, ніж про служницю. Вони ніколи не були разом ні в ресторані, ні в театрі, а влітку він завжди виряджає її до глухого гірського села — «на курорт».

— Замолоду вона була гарна?

— Ні. Вона дочка одного з найбагатших м'ясників у Парижі. Він жив у передмісті Сен-Оноре, а пан Фюмаль був тоді ще досить бідний.

— Як вам здається, вона переживає?

— Не думаю. Вона до всього збайдужіла, здебільшого спить, п'є, читає романи і лише вряди-годи ходить сама до найближчого кіно.

— Вона молодша за нього?

— Можливо, але цього не видно.

— Це все, що ви можете сказати?

— Так. А тепер мені краще піти звідси, щоб бути вже дома, коли він повернеться.

— Ви обідаєте вдома?

— Здебільшого.

— Зі слугами?

Вона знов злегка зашарілась і лише кивнула головою.

— Дякую вам, мадмуазель. Сьогодні я буду у вас.

— Ви йому не скажете, що…

— Не хвилюйтесь.

— А то він такий хитрюга.

— Я теж!

Мегре провів гостю поглядом аж до кінця довгого коридора, де вона повернула на сходи і зникла.

Якого дідька цей Фердінанд Фюмаль заходився сам собі писати листи з погрозами і в той же час вимагати захисту від поліції? На думку йому враз спала відповідь, але Мегре не любив занадто простих відповідей.

У Фюмаля було безліч ворогів. Деякі з них, безперечно, могли важити на його життя. Хто зна, чи не накоїв він чогось такого останнім часом, що його зненавиділи ще більше?

Він не наважився прийти в поліцію і заявити:

— Я мерзотник. Одна з моїх жертв може бажати моєї смерті. Захистіть мене.

Натомість він вдався до хитромудрих вигадок, приніс купу фальшивих анонімок, страхав іменем міністра… А що, як секретарка збрехала?

Мегре встав і, замислившись, рушив до сходів, що вели в лабораторію. Моерс був зайнятий, але підвів голову і усміхнувся до комісара.

— Ти щось знайшов?

— Відбитки пальців.

— Чиїх?

— Трьох людей. Спочатку якогось невідомого мені чоловіка з товстими короткими пальцями, потім ваші, а далі — Люка.

— Це все?

— Так. Звичайно, я не розглядав відбитки на конвертах, їх завжди багато, серед них і поштареві.

— Перевір, чи не