Софі Періно - Дочка Медічі

і непогано проінформований. Щоправда, замість звинувачувати він міг би відповісти люб’язністю на мою спробу бути люб’язною.

Опанувавши себе, король Наваррський розправляє плечі й змушує себе торкнутися моєї руки, що лежить на згині його ліктя.

— Ви така ж гарна, як і в дитинстві.

Я ледве стримую сміх.

— Сумнівний комплімент, пане, припускати, що жінка не стала менш привабливою. Якщо так залицяються в королівстві Наваррському, дивно, що хтось взагалі одружується. Але вам не треба залицятися до мене: ви мене вже підкорили або, якщо точніше, отримали разом із угодою.

Кузен відводить мене до мого місця, після чого сідає поруч.

— Пані, я не хотів образити вас, і я не маю наміру погоджуватися з хибними твердженнями про те, що ви начебто моя власність. Це призведе до поганих наслідків для нас обох.

Я жадаю крикнути, що це правда, незалежно від того, до яких поганих наслідків вона призведе. Проте якщо мій кузен налаштований грати свою роль у цьому фарсі, я не дозволю незграбному мужлаю переграти мене.

— Пане, гадаю, з політичної точки зору було б розумно, якби ми погодилися, що обоє змінилися на краще відтоді, як бачилися востаннє, і кожен із нас у захваті від такого відкриття.

— Якщо бажаєте,— він знизує плечима. Як я могла забути цей жест? Мій кузен дивиться повз мене. Потім, без жодного попередження, він бере мою руку й цілує її. Повернувши руку на місце, він міцно стискає її своєю.— Мене дуже тішить, що дещо таки змінилося з часів нашого дитинства,— він підвищує голос.

— Що саме? — я намагаюсь вирвати руку, але він стискає пальці міцніше й не відпускає.

— Пам’ятаєте, коли ми були дітьми, ви вперто торочили, що мені ніколи не дозволять цілувати вас? — він знову підносить мою руку до своїх губ. Я напружую всі м’язи, але спроби опиратися його силі марні. Доводиться зчепити зуби й спостерігати, як він повільно повертає мою руку долонею догори й цілує зап’ястя. Кузен дарує мені широку, на диво галантну усмішку — не гірше за будь-якого кавалера, здатного говорити вишукані компліменти.— Як виявилося, я все ж таки маю задоволення цілувати вас. Який чоловік не позаздрить мені, якщо він не сліпий?

Десь зліва від мене чути дзвін розбитого скла.

Очі кузена загоряються блиском, і він відпускає мою руку. Неподалік від нас келих герцога де Гіза розлетівся на друзки — скло розсипалося довкола його тарілки. Рука герцога затиснута в кулак.

Так от чого добивався мій кузен! Його перша атака на Генріха.

Служники швидко наводять лад. Голос матері відволікає мою увагу від герцога.

— Розбите скло краще за розбиті голови,— уїдливо каже вона Карлу.— Мирна угода — це чудово, чи не так?

Її дотепи викликають посмішку Карла й схвальне хихотіння оточуючих. Я хочу дати ляпаса моєму кузену, попри обіцянку його покійній матері, але у присутності стількох придворних я навряд чи можу відверто виявити моє обурення. Натомість я кокетливо усміхаюсь і, спираючись на його руку, нахиляюсь так низько, що мої губи майже торкаються його вуха. Від близькості мого тіла він здригається. На мене теж чекає несподіванка. Від мого кузена жахливо тхне потом і кіньми. Виникає бажання одразу відсахнутися. Переборовши себе, я шепочу:

— Обіцяю вам: моя рука — єдине, що вам удасться поцілувати.

Потім я відкидаюсь назад із веселим смішком, наче сказала йому щось приємне.

Моя мати задоволено киває. Яка ж вона дурна. Які ж вони всі дурні. А мій кузен — найбільший дурень серед них.

Упродовж трапези я не обмінююсь жодним словом із королем Наваррським, на всі його зауваження відповідаю кивком голови. Він швидко збагнув мою тактику й зосередився на розмові з моєю зовицею: нахвалює здоровий вигляд дружини короля, вітає її з прийдешніми пологами й висловлює палкі побажання, аби в Карла народився здоровий син.

Мій найближчий сусід зліва — адмірал. Після підписання мирної угоди його положення при дворі настільки зміцнилося, що він ніколи не сидить далеко від короля, з яким колись боровся. Карл обожнює його. Коліньї дратує мене балачками про те, яку користь принесе Франції мій шлюб, і намагається донести до мого відома, який надзвичайний мій майбутній чоловік. Таке враження, що я потрапила до пекла.

Звичайно, мати запланувала танці. Жодних вистав: попереду достатньо часу для таких розваг, адже до мого весілля залишаються тижні. Сьогодні відбудеться пишний бал, перший з низки урочистих заходів, які завершаться шлюбною церемонією. Ми з королем Наваррським маємо цей бал відкрити. Проте мені вже набридло втілювати задуми матері. Наступну сцену я розіграю, як мені заманеться.

Коли ми спускаємось із помосту, я спотикаюсь і, зойкнувши, падаю на нижню сходинку, гострий край якої боляче впивається в мої сідниці, змусивши мене зойкнути вдруге, цього разу зі справжнім подивом. Згодом залишиться синець. Мій кузен дивиться на мене. Його погляд не можна назвати байдужим, але схвильованим — теж. Або він розгадав мою хитрість, або не переймається, чи забилася я. Її величність поспішає до мене.

— Дочко, що сталося? — голос стурбований, проте очі холодні.

— Нічого особливого, пані,— заявляю я. І додаю, удаючи, ніби мені прикро: — Боюсь, я підвернула щиколотку.

— Ви не можете танцювати,— це констатація факту, а не питання. Вона кличе на допомогу найближчих до нас фрейлін і, перш ніж Шарлотта та Генрієтта протискаються до мене крізь натовп, відходить від місця, де я сиджу.— Ваша величносте,— звертається вона до короля Наваррського.— На жаль, сьогодні я не побачу, як ви танцюєте з моєю донькою, але ви маєте ціле життя для танців із герцогинею де Валуа. Будь ласка, дозвольте мені обрати вам гідну партнерку, яка замінить її цього вечора.

— Якщо дозволите,— я не усвідомлюю,