Софі Періно - Дочка Медічі

не матиму нагоди зробити це на весіллі. Я не можу дати таке благословення з легким серцем: як і ви, я маю певні сумніви щодо вашого шлюбу, які, мабуть, розвіялися б із часом. На жаль, часу немає. Але ваша обіцянка дозволяє мені благословити вас без докорів сумління. Тепер ви вільні.

Я присідаю в реверансі, але Жанна цього не бачить. Вона заплющила очі. У передпокої я кажу матері, що королева Наваррська відпочиває. Ми сідлаємо коней надворі, аж тут чути плач. Вікно відчиняється, і з кімнати визирає канцлер нашої кузини.

— Ваша величносте,— каже він,— королева Наваррська померла.

— Я передам сумні новини його величності, і ми всі разом повернемося оплакувати її.

Чоловік киває і зачиняє вікно.

— Отже, дочко,— каже мати, підходячи до мене,— вам не доведеться чекати на корону,— вона й не думає приховувати своє задоволення.— Треба негайно їхати до вашого брата. Карл мусить взяти на себе сумний обов’язок сповістити вашого кузена про цю втрату. Якщо друзі принца, точніше, короля Наваррського захочуть його сповістити, вони можуть мчати дуже швидко. Було б непогано, якби Генріх де Бурбон подолав чималий шлях до Парижа, перш ніж отримає звістку,— ми не хочемо відкладати весілля через його горе.

Глава 16
Липень 1572 — Париж, Франція

они прибувають, немов чорні птахи з моїх дитячих кошмарів,— вісімсот вершників, жалобні мантії яких тріпоче вітер. Нам повідомляють про їхній в’їзд до міста задовго до того, як їх видно або чутно в Луврі. Однак більше не можна відкладати неминуче. Я мушу вийти й привітати чоловіка, за якого вийду заміж.

Попри неабиякі зусилля вбрати мене в яскраві кольори, я знаю, що моє обличчя — похмуре й невиразне, як вбрання мого кузена. Містяни теж невеселі. Інакше не можна пояснити, чому не чути гучних вітань навіть тоді, коли до нас долинає тупіт безлічі копит. Парижани не радіють моєму весіллю, і я люблю їх за це.

Перші гості в’їжджають до парадного двору. У Фобур-Сент-Антуан до свити мого кузена приєднався королівський кортеж із чотирьохсот осіб, тож вершників і коней не злічити. На чолі іде мій наречений у супроводі Алансона та Анжу. Неподалік від них я бачу мого Генріха. Його обличчя напружене від люті й болю. Страждання мого коханого посилюють мої власні страждання. Аби стримати сльози, я впираюсь руками в боки, дряпаючи нігтями шкіру.

Стоячи біля мене на сходах, мати наказує мені усміхатися, коли мої брати та мій кузен зупиняють коней. Я не підкоряюсь, тож вона обвиває рукою мій стан, і я відчуваю, як її нігті впиваються в моє тіло крізь важку тканину сукні, що змушує мене почуватися ще жахливіше в літню спеку.

Чоловік, який одружиться зі мною за місяць, схиляється в поклоні, навіть не відійшовши від свого коня.

— Ваші величності, ваша високосте.

Ані слова більше. Жодної промови, жодних заздалегідь приготовлених люб’язностей. Я не бачила мого кузена понад п’ять років. Коли ми зустрічалися востаннє, він справляв не надто приємне враження, і ніяких змін на краще я не помічаю і тепер. Його манери не вирізняються вишуканістю, комір сорочки перекручений.

Карл, який має напрочуд гарний вигляд у бездоганному блідо-рожевому камзолі з фіолетовими вкрапленнями, виступає вперед.

— Генріху, король Наваррський, ми раді вітати вас при нашому дворі. Ми родина, і незабаром наш зв’язок буде тіснішим, адже ми віддаємо вам руку нашої сестри. Будьте як удома, хай наша дружба й добра воля зміцнять мир між католиками й протестантами в усій Франції.

Адмірал Коліньї, який сидить на коні, має надзвичайно задоволений вигляд. Він і мати зіграли головну роль в укладанні мого шлюбу, але сумніваюсь, що хтось із них думав про мене — обох хвилював лише власний зиск.

Першими спішуються найвпливовіші сановники. Лише ті, хто посідають важливі посади й походять з найшляхетніших родин, запрошені на бенкет із нагоди приїзду мого нареченого. Анжу дуже наполягав, що католиків має бути більше, ніж протестантів, аби останні «одразу зрозуміли своє місце». Проте мати вирішила, що кількість католицьких і протестантських підданих буде однаковою.

Мій кузен перестрибує через дві сходинки, наче зголоднів і з нетерпінням чекає на вечерю. У ньому немає нічого королівського. Він простягає мені руку. Я спираюсь на неї двома пальцями. Я знаю свій обов’язок і правила поведінки, але не бачу сенсу виявляти надмірний ентузіазм. Коли ми крокуємо пліч-о-пліч, я усвідомлюю, що мій кузен лише трохи вищий (якщо взагалі вищий) за мене. Не знаю чому, але я отримую від цього якесь збочене задоволення. Може, я все життя насолоджуватимусь його невдачами?

Скоса позираючи на мого супутника дорогою до парадної зали, я завважую, що його обличчя сумне й утомлене. Я пригадую останню розмову з Жанною Д’Альбре, свою обіцянку бути доброю. Цей чоловік утратив матір. І на відміну від мене, він не мав нагоди вшанувати її під час прощання. Не було його й на похороні. Він дуже бурхливо відреагував на звістку про її смерть, і це затримало його в дорозі — коли він дістався Вандому, її вже поховали.

— Ваша величносте, мені прикро, що ваша шановна мати не може привітати вас сьогодні. Вона доклала таких зусиль, аби ми одружилися, і, на жаль, не побачить весілля.

— Справді? — він пильно дивиться на мене.— Підозрюю, ви — єдина придворна дама, якій прикро.

— Пане, запевняю вас, ви помиляєтесь. Коли двір вшановував пам’ять королеви Наваррської відповідно до її титулу та наших родинних зв’язків, я бачила сльози в очах багатьох жінок.

— Як довіряти таким сльозам, пані, якщо я чув, що ваша мати теж плакала? — люто випалює він.

Здається, мій кузен кмітливий