Даррелл - Їсти Молитися Кохати, Даррелл

найближчій на Балі людині, яка мені як сестра. Людині, яка почистила мої нирки. Боже милосердний, я збираюся збрехати мамі Тутті!

Іду до міста, заходжу до крамнички Ваян. Вона хоче мене обняти, але я відхиляюся, даючи зрозуміти, що засмучена.

— Ваян, — кажу, — нам потрібно поговорити. У мене виникла серйозна проблема.

— З Феліпе?

— Ні, з тобою.

Здається, вона от-от зомліє.

— Ваян, мої друзі в Америці дуже злі на тебе.

— На мене? Чому, серденько?

— Бо чотири місяці тому вони дали тобі велику суму грошей на будинок, а ти його досі не купила. Щодня вони пишуть мені листи, запитуючи, і де ж це дім для Ваян? Де ділися мої гроші? Тепер вони думають, що ти вкрала їхні гроші і витратила на щось інше.

— Я не крала.

— Ваян, — кажу я. — Мої друзі в Америці вважають, що ти… шахрайка.

Ваян перехоплює подих, ніби її вдарили в сонячне сплетіння. Вона, здається, вражена в саме серце, і я вже починаю вагатися, готова її обійняти, заспокоїти і сказати: «Ні, ні, це неправда! Я все вигадала». Але годі, я повинна з цим покінчити. Боже мій, її це по-справжньому зачепило. Шахрай — слово, що для балійців має величезне емоційно навантаження. Це найгірше, що можна комусь сказати — ти шахрай. У культурі, де люди дурять одне одного з десяток разів ще до сніданку, де надурити — спорт, мистецтво, звичка і відчайдушна тактика виживання, назвати когось шахраєм — це виклик. Якби це було у старій Європі, то вас би неодмінно викликали на дуель.

— Серденько, — каже вона вся в сльозах, — я не шахрайка.

— Я знаю, Ваян. Саме тому я така засмучена. Я намагаюсь пояснити моїм друзям в Америці, що Ваян чесна людина, але вони мені не вірять.

Вона бере мої руки у свої:

— Мені прикро, що я тебе підставила, люба.

— Ваян, ти мене дуже підставила. Мої друзі страшенно розгнівалися. Вони кажуть, що, перш ніж я повернуся до Америки, ти повинна купити землю. Вони сказали, що коли ти не купиш землі наступного тижня, то я змушена буду… забрати у тебе гроші.

Тепер уже не здається, що вона зараз знепритомніє. Тепер уже здається, ніби вона от-от помре. Я почуваюся найбільшою пройдисвіткою в історії людства, пудрячи мізки цій бідній жінці, яка до того ж не розуміє, що у мене не більше шансів забрати гроші з її банківського рахунку, ніж анулювати її індонезійське громадянство. Але звідки їй це знати? Я ж зробила так, що ці гроші магічним чином опинились у неї на рахунку? То чому тоді не можу тепер їх так само легко забрати?

— Серденько, — каже вона, — повір, я знайду землю, не переживай, я швидко знайду землю. Прошу тебе, тільки не переживай… Дай мені три дні і я все владнаю, обіцяю.

— Ваян, ти повинна це зробити, — дуже серйозно і зовсім не граючи, кажу я.

Вона справді мусить. Її дітям потрібен дім. Її ось-ось викинуть на вулицю. Нема часу на усі ці забавки.

Кажу їй, що їду до Феліпе:

— Подзвони мені, коли щось купиш.

Іду геть і відчуваю, як вона дивиться мені услід, але свідомо не обертаюся. Всю дорогу додому я звертаюся до Бога з дивною молитвою: «Прошу тебе, нехай це буде правда, нехай вона водить мене за ніс. Бо якщо вона не бреше, якщо вона справді, не зважаючи на вісімнадцять тисяч доларів, не може знайти собі нормального місця для житла, тоді у нас великі проблеми і я не знаю, як ця жінка зможе вилізти зі своїх злиднів. Та якщо вона все-таки хитрує, тоді у нас є промінчик надії. Це значить, що вона спритна і зрештою зможе зарадити собі у цьому мінливому світі».

У жахливому стані я приходжу до Феліпе.

Кажу:

— Якби тільки Ваян знала, які інтриги я плету в неї за спиною…

— …заради її щастя та успіху, — закінчує він речення.

Чотири години потому — лише якихось чотири години — у Феліпе задзвонив телефон. Це була Ваян. Від хвилювання у неї зривається голос. Вона хоче мені передати, що завдання виконано. Ваян щойно купила два аро у того фермера (дружина раптом погодилася розділити землю на паї). З’ясувалося, не потрібно було ніяких магічних снів, втручань священиків чи тестів на рівень випромінювання таксу. Ваян уже навіть отримала на руки свідоцтво про право власності! Нотаріально завірене! Вона також запевняє, що вже замовила будівельні матеріали і наступного тижня — ще до мого від’їзду — робочі готові братися до праці. Тож я на власні очі побачу початок процесу. Ваян сподівається, що я не дуже сердита на неї. Вона хоче, щоб я знала: Ваян любить мене більше за власне тіло, більше за власне життя, більше за весь світ.

Я кажу, що теж її люблю. І не можу дочекатися, коли гостюватиму в її прекрасному новому домі. І що я хочу копію свідоцтва про право власності.

Коли я поклала слухавку, Феліпе сказав:

— Хороша дівчинка!

Не знаю, кого він мав на гадці — Ваян чи мене. Та Феліпе вже відкорковує пляшку вина, і ми піднімаємо тост за нашу дорогу подругу, власницю землі на Балі.

А потім Феліпе запитує:

— А тепер ми можемо поїхати на канікули? Будь ласка.

 

107

 

Місце, куди ми зрештою поїхали на канікули, це маленький острів Джілі-Мено неподалік Ломбок, наступний пункт призначення після Балі у ланцюжку великого розтягнутого індонезійського архіпелагу. Я вже була на Джілі-Мено і хотіла показати його Феліпе, бо він його ще не бачив.

Острів Джілі-Мено для мене — одне з найважливіших місць на землі. Я опинилася тут два роки тому, коли вперше приїхала на Балі, щоб написати для журналу статтю про вакації з йогою. І щойно завершився мій двотижневий курс занять, я почувалася так, наче народилася заново, і вирішила ще трохи побути в Індонезії. Насправді я прагнула знайти якесь віддалене місце і подарувати собі десятиденний семінар абсолютного усамітнення і абсолютної тиші.

Озираючись на ті чотири роки, що промайнули відколи мій шлюб почав руйнуватися, і згадуючи день, коли я нарешті розлучилась і знову стала вільна, я бачу докладну хроніку нелюдського болю. Коли я самотою перебувала на цьому маленькому острові, мені було чорніше чорного. Це було самісіньке дно болю, сама його середина. Мій нещасний розум став полем бою демонів, що конфліктували між собою. Тому, вирішивши провести десять самотніх і мовчазних днів на краю світу, я попередила всі ворожі одне до одного і спантеличені сторони мене самої: «Чуваки, ми тут зібралися разом, немає нікого,