Даррелл - Їсти Молитися Кохати, Даррелл

Збоку може видатися, що діяла я чітко і впевнено, та мушу зізнатись: ніколи мені ще не було так страшно в житті, як тоді, коли вирушала на цей тихий острів сама-самісінька. Я не взяла жодної книжки, нічого такого, що допомогло б розвіяти мої сумні думки. Тільки я і мій розум, зустріч віч-на-віч у чистім полі. Пам’ятаю, як у мене від страху тремтіли ноги і це впадало в око. Потім я процитувала собі один із улюблених висловів моєї гуру: «Страх? Та нічого страшного в тому страху немає». І відчалила від берега.

Винайняла собі маленьку хижу на пляжі за декілька доларів на день, стулила рота і заприсяглася не розтуляти його, аж поки всередині в мене щось зміниться. Острів Джілі-Мено став моєю істиною в останній інстанції і загальними зборами з мирного урегулювання. Я вибрала для цього найвідповідніше місце — тут таки попала в десятку. Острів малесенький, незаймано чистий, з піщаними пляжами, блакитною водою, пальмовими деревами, досконалої круглої форми. Там лише одна дорога, що прямуючи нею, можна за годину обійти острів по периметру. Він розташований майже точнісінько на екваторі, тому добові цикли тут незмінні. Сонце сходить на одній стороні острова о шостій тридцять кожного ранку і сідає на іншій о шостій тридцять вечора. І так кожного Божого дня протягом року. Тут живе декілька рибацьких сімей мусульман. Немає такого місця на острові, де б не було чути океану. Жодних машин. Електрику подають на декілька вечірніх годин з генераторів. Це найтихіше місце, де я коли-небудь бувала.

Щодня я обходила острів удосвіта, а потім — перед заходом сонця. Решту часу просто сиділа і споглядала — свої думки, свої почуття, рибалок. Йогічні тексти стверджують, що весь біль людського життя, як і вся його радість — це робота слова. Ми створюємо слова, щоб змалювати власний досвід, потім слова викликають відповідні емоції, а вже емоції смикають нами, як собакою на повідку. Нас зачаровують наші ж власні мантри («я невдаха… я самотня… я невдаха… я самотня»), перетворюючи на пам’ятники цим словам. Перестати розмовляти певний час — це зробити спробу позбутися влади слів, перестати захлинатися ними і звільнитися від хворобливих мантр, що не дають нам дихати.

Знадобилося трохи часу, щоб у мене всередині встановилася тиша. Навіть після того, як перестала розмовляти, я ще бриніла мовою. Мої органи і м’язи, відповідальні за мовлення, — мозок, горло, грудна клітина, задня стінка шиї — вібрували від залишкової напруги, навіть коли я перестала видавати будь-які звуки. Моя голова досі відлунювала голосами, як критий басейн гуде звуками галасу навіть після того, як діти вже пішли. На превеликий мій подив, знадобилося чимало часу, щоб усі ці мовні пульсації вгамувалися. Мабуть, днів зо три.

А потім почалося. Тиша вивільнила місце для всього ненависного, страхітливого, і воно тепер заполонило мій мозок. Я почувалась, як наркоман під час детоксикації, билась у конвульсіях від отрути, що виходила з мене. Багато плакала. Багато молилася. Було важко, було страшно, але я точно знала: я там, де маю бути, і з тим, із ким маю бути — сама зі собою. Знала, що повинна це зробити і зробити самотужки.

Єдиними, крім мене, туристами на острові були кілька закоханих пар, що проводили тут свої романтичні канікули. (Джілі-Мено надто прекрасне і надто віддалене місце, тільки божевільні, як я, можуть приїхати сюди соло). Я дивилася на тих щасливих людей і заздрила їхнім почуттям, але знала — ще просто не настав твій час, Ліз. У тебе тут інше завдання. Я трималася якнайдалі від усіх. І люди на острові мене не займали. Думаю, у мене був дивакуватий вигляд і я їх просто відлякувала. Воно й не дивно, вже рік я почувалася жахливо. Як можна не стати схожою на психотика, якщо тільки те й робиш, що ридаєш ридма, втрачаєш сон, вагу… Тому ніхто зі мною і не намагався мати справи.

Хоча не зовсім так. Одна людина спілкувалася зі мною щодня. Це був маленький хлопчик, один із тих дітлахів, що гасають пляжами, намагаючись продати туристам свіжі фрукти. Йому було років зо дев’ять. І він, схоже, був вожаком. Розбишакуватий, обірваний, практичний і розумний, я б сказала, що його виховала вулиця, якби на цьому острові були вулиці. Його виховали пляжі. Наполегливо допікаючи західним людям, які намагалися безтурботно засмагати, він добре навчився розмовляти англійською. А тепер цей малий вчепився у мене. Ніхто, крім нього, не допитувався, хто я така, ніхто не турбував мене, крім цього невгамовного шибеника, який приходив щодня, сідав поруч на пляжі й доскіпувався: «Чому ти ніколи не розмовляєш? Чому ти така дивна? Не вдавай, що мене не чуєш — я знаю, що ти все чуєш і розумієш. Чому ти завжди сама? Чому ти ніколи не плаваєш? Де твій хлопець? Чому в тебе немає чоловіка? Що з тобою не так?»

Я хотіла йому сказати: «Щезни, малий! Чи ти — суфлер моїх найчорніших думок?»

Щодня я намагалася доброзичливо йому всміхнутися і ввічливим жестом відпровадити, але він не відступався, аж поки нарешті таки виводив мене з рівноваги. І йому це вдавалося щоразу. Пам’ятаю, як була зірвалася:

— Я не мовчу, бо займаюся довбаною духовною практикою, ти, малий паскудний гівнюк! А тепер — шмариґуй звідси!

Він побіг, заливаючись сміхом. Кожного Божого дня, коли йому вдавалося витягнути з мене відповідь, він тікав, заходячись сміхом. Зрештою я теж починала сміятись, але вже тоді, коли він зникав із поля зору. Я боялася цього причепи, та водночас завжди на нього чекала. Він був моєю єдиною рекламною паузою під час цього важкого заїзду.

Святий Антоній описував, як вирушив у пустелю на мовчазний ретрит і там його навідували різні істоти — демони та ангели. Він розповідав, що під час свого усамітнення зустрічав демонів, схожих на ангелів, а також ангелів, схожих на демонів. Коли його запитали, як же він їх розрізняє, святий відповів: «За відчуттями, що їх по собі залишає та чи та істота. Якщо вас опановує жах, отже, до вас приходив демон. Якщо вам стає легко — це був ангел».

Думаю, я вже знаю, ким був цей малий халамидник, який щоразу примушував мене сміятися.

На дев’ятий день мовчанки якось увечері на пляжі я почала медитувати, споглядаючи сонце, що ховалося за обрій, і просиділа так аж до півночі. Пам’ятаю, думала: зараз або ніколи. І сказала своєму розумові: «Ось твій шанс. Покажи мені все те, що завдає тобі болю. Погляньмо на це разом. Не приховуй нічого». Одна по одній сумні думки підняли догори руки і прийшли здаватись. Я дивилась на кожну думку, на кожен печальний спогад, визнавала їхнє існування і, не захищаючи себе від них, впускала весь цей жахливий біль досередини. А потім сказала йому: «Усе добре, я люблю тебе. Я приймаю тебе. Прийди в моє серце. Все вже минулося».

Я майже фізично відчувала, як печаль (так ніби