Жоель Діккер - Книга Балтиморів

— Соле, — сказав він моєму дядечкові, — ти ж розумієш: якщо я скажу «так», вони надінуть на мене кайданки і запроторять до хурдиги на п’ять років!

— Але якщо ти не скажеш цього, то збудеш у в’язниці більшу частину життя. А як ти відбудеш цей термін, тобі буде лиш тридцять років. У тебе буде час знову стати на ноги.

Вуді був пригнічений: він від самого початку підозрював, що на нього чекає, а тепер це стало дійсністю.

— Соле, попроси, щоб мене не кидали відразу до в’язниці, — сказав він. — Нехай дадуть мені кілька днів побути на волі. Я хочу прийти до в’язниці як вільна людина. Не хочу, щоб мене закували, мов пса, в найближчі п’ятнадцять хвилин і кинули до в’язничного фургона.

Адвокат подав прохання прокуророві, й той погодився. Вуді дали п’ять років в’язниці з відстроченням виконання вироку на п’ять днів: 25 жовтня він мав з’явитися до виправного закладу в Чеширі, штат Коннектикут.

43

Балтимор, Меріленд

24 жовтня 2004 року

Завтра Вуді запроторять до в’язниці. Він пробуде там наступні п’ять років свого життя.

Дорогою з Балтиморського аеропорту до Оук-Парку, тієї місцини, де минуло моє дитинство і я побачуся з ним останнього його дня на волі, я уявляв собі, як він підходить до ґратчастої брами чеширської в’язниці в Коннектикуті. Уявляв, як він проходить крізь численні двері, як його роздягають, обшукують. Уявляв, як вбирають його у в’язничний одяг і провадять до камери. Чув, як зачиняються за ним двері. Він іде поміж двома вартівниками, тримаючи під пахвою ковдру і простирала. Минає гурт в’язнів, що розглядають його.

Завтра Вуді запроторять до в’язниці.

Александра їде зі мною. Вона сидить поруч і напружено дивиться на мене. Вона бачить, що я поринув у думки. Вона проводить долонькою мені по потилиці й ніжно гладить по голові.

Заїхавши до Оук-Парку, я збавляю газ. Помалу їду вулицею, де ми були такі щасливі, Вуді, Гіллель і я. Ми зустрічаємо патруль, я роблю йому секретний знак. Потім звертаю на Вілловік-роуд і зупиняюся коло будинку Балтиморів. Мої двоюрідні брати, Вуді й Гіллель, сидять на сходинках ґанку. Гіллель тримає в руках світлину, яку вони уважно розглядають. Її зробили дев’ять років тому, того дня, коли Александра вирушала звідти, і на ній ми вчотирьох. Гіллель бачить, як ми під’їхали, і ховає світлину в книжку, що лежить поруч. Обидва підводяться і йдуть нам назустріч.

Ми довго обіймаємося. До Драми залишається місяць, та ми ще не знаємо цього.

Вуді не має права перебувати в Балтиморі. Суд звелів йому на час відстрочення залишатися в Коннектикуті. Проте він вважав, що як не може пробути на волі там, де йому захочеться, то це все одно, якби він був уже у в’язниці.

Щоб не проходити контролю, він не сідав на літак. Гіллель приїхав до нього в Коннектикут автомобілем, і вони вночі вирушать до Балтимора. Проведуть разом останню ніч, зустрінуть схід сонця, разом поснідають млинцями з кленовим сиропом, яєчнею і смаженою картоплею, потім уранці Гіллель відвезе його до виправного закладу.

День лише починався. Була чудова погода. Осінь забарвила Оук-Парк жовтими і червоними кольорами.

Цілий ранок сиділи ми на східцях ґанку, втішаючись гожою дниною. Дядечко Сол приніс нам каву і пиріжки. Опівдні він пішов до ресторану, щоб почастувати нас гамбургерами, які особливо були до смаку Гіллелеві.

Їли ми надворі. Вуді був спокійнісінький. Розмовляли ми про все, крім в’язниці. Александра сказала, що наша мандрівка від радіостанції до радіостанції дала свої плоди: її пісні дедалі частіше лунали по радіо, та й альбом почали купувати. Вона продала вже декілька десятків тисяч дисків. Щотижня він піднімався в рейтингу.

— Ото як згадаю тебе десять років тому! — сказав Гіллель. — Тоді ти співала нам у хаті, а сьогодні вже на порозі успіху.

Він узяв книжку і дістав звідтіля оту світлину. Ми засміялися, згадуючи нашу юність.

Після сніданку ми подалися погуляти Оук-Парком, Вуді, Гіллель і я. Александра сказала, що хоче допомогти дядечкові Солові поприбирати зі столу, щоб лишити нас утрьох.

Ми простували спокійними вулицями. Садівники згрібали з алей опале листя, і це нагадало нам ту пору, коли ми працювали зі Скунком.

— Добряча вона була, та Ватага Ґольдманів, — сказав Вуді.

— Вона і зараз є, — відказав я. — Нічого не скінчилося. Ватага вічна.

— В’язниця, ось що міняє все.

— Не кажи так. Ми будемо весь час тебе відвідувати. Дядечко Сол каже, що ти напевне отримаєш скорочення терміну. Ти швидко вийдеш відтіля, і ми знову будемо тут.

Гіллель кивнув.

Ми пройшли вулицею й знову повернулися до маєтку Балтиморів. Знову посідали на східцях. Вуді раптом сказав, що покинув Коллін. Не хотів, щоб вона змушена була ходити до нього у в’язницю п’ять років. Я подумав собі, що він учинив так, бо не любив її по-справжньому. Просто почувався з нею не таким самотнім, але не кохав її так, як кохав Александру. Я відчув, що зобов’язаний заговорити про неї.

— Шкодую, що зрадив вас, завівши роман з Александрою.

— Ти не зрадив нас, — відказав Гіллель.

— Ватага Ґольдманів вічна, — докинув Вуді.

— Коли ти вийдеш, Вуді, ми кудись помандруємо втрьох. Подамось у довгу мандрівку разом. Можна буде навіть винайняти дім у Гемптонсі й відпочити там улітку. Можна й щоліта наймати дім разом.

Вуді сумно всміхнувся.

— Маркусе, хочу тобі дещо сказати.

Нас урвав дядечко Сол, який відчинив двері.

— О, ви тут! — сказав він. — Я оце подумав, що треба буде посмажити стейки увечері, ви як на це? Зараз поїду на закупи.

Ми запропонували дядечкові Солові своє товариство, і Вуді прошепотів мені на вухо, що побалакає потім зі мною, як буде спокійніше.

Ми подалися гуртом до супермаркету Оук-Парку. Було дуже весело, і це нагадало мені, як ми йшли на закупи з тітонькою Анітою, як наповнювали візок усім, що було нам до смаку. Згодом я допомагав дядечкові Солові на терасі Балтиморів приготувати барбекю, щоб лишити наодинці Вуді й Александру. Я знав, що для нього це дуже важливо. Вони пішли погуляти. Я думав, що Вуді захотілося поглянути на волейбольний майданчик