Жоель Діккер - Книга Балтиморів

Оук-Парку. До них долучився Гіллель. Я подумав собі, що це чистісінька Ватага Медісонів. Адже Ватага Ґольдманів — то були ми втрьох.

Розлучилися ми о першій після півночі.

Вечір минув майже нормально. Наче те, що мало статися за кілька годин, було нереальне.

Про те, що пора вирушати, нагадав Гіллель. Попереду були чотири години мандрівки. Ми обнялися. Я міцно пригорнув Вуді до себе. Гадаю, лише тоді ми усвідомили, що відбувається. Ми разом поїхали від дядечка Сола, покинувши його на ґанку, на тих східцях, де збули стільки часу. Він плакав. Ми з Александрою сіли до орендованого авто і подалися за Гіллелевим автомобілем аж до міської межі Оук-Парку. Потім вони звернули праворуч на автостраду І-95, а ми ліворуч, до середмістя, де винайняли кімнату в готелі. Дядечко Сол, звісно, запрошував нас переночувати в нього, та я не хотів збувати ніч в Оук-Парку. Принаймні не того вечора. Не такий був той вечір, як інші. Адже того вечора я втрачав Вуді на довгі п’ять років.

В автомобілі я спробував уявити нас, Александру, Гіллеля й мене, через п’ять років. Думав, що буде з нами 25 жовтня 2009 року.

*

Наступного дня ми з Александрою сіли на літак і подалися до Нешвілла в Теннессі. Того дня в нас була важлива зустріч із її продюсером Еріком Таннером.

Мені кортіло ще раз побалакати з Вуді, перш ніж він увійде до виправного закладу в Чеширі. Та я не міг із ним зв’язатися. Телефон його був відключений, Гіллелів теж. Цілий день намагався я зателефонувати їм. Усе було марно. У мене з’явилися недобрі передчуття. Телефонував я і до Балтимора, та відповіді не було. Урешті я зателефонував дядечкові Солові на мобільник, виявилося, що в нього клієнти і він не може розмовляти. Я попросив його якомога хутчіше зв’язатися зі мною, та він зробив це аж наступного дня пополудні.

— Маркусе? Це дядько Сол.

— Добридень, дядечку Соле. Як ти…

Він не дав мені закінчити.

— Слухай мене уважно, Маркусе. Негайно приїжджай до Балтимора. Не питай ні про що. Сталося дещо серйозне.

У слухавці пішли гудки. Спершу я гадав, що розмова урвалася, і відразу передзвонив, але він не відповів. Зателефонував знову і знову, аж дядечко взяв слухавку і сказав тільки одне:

— Приїжджай до Балтимора.

І знову гудки.

44

26 жовтня 2004 року

Вуді не з’явився до виправного закладу. Коли я сів на перший-ліпший літак і ввечері прибув до Балтимора, дядечко Сол сповістив мені про це. Він був у паніці, страшенно схвильований. Я ще ніколи в житті не бачив його таким.

— Як це — не з’явився? — перепитав я.

— Утік, Маркусе. Вуді втік.

— А Гіллель?

— Він із ним. Теж зник. Поїхав разом із вами позавчора і не повернувся.

Дядечко Сол сказав, що ще вчора запідозрив недобре, коли не міг, як і я, зв’язатися телефоном з Гіллелем і Вуді. Вранці до Оук-Парку приїхав агент Служби федеральних маршалів, яка допомагала поліції шукати втікачів. Він довго розпитував дядечка Сола.

— Вам відомо, де перебуває Вудро? — запитав агент.

— Ні. Чому я маю це знати?

— Бо вчора він був тут напередодні того, як мав піти до в’язниці. Його бачили сусіди. Вони дали показання. Вудро не мав права покидати Коннектикут. Ви адвокат і повинні це знати.

Дядечко Сол зрозумів, що маршал добре підготувався до цієї розмови.

— Гаразд, будемо розмовляти відверто. Так ось, Вуді був тут напередодні того, як мав з’явитися до виправного закладу. Він виріс у цьому домі, то хотів пробути тут останній день, перед тим як іти до в’язниці на цілих п’ять років. Нічого страшного в цьмоу я не бачу. Та я не знаю, де він зараз.

— Хто був тут із ним? — спитався агент.

— Друзі. Добре й не знаю хто. Не хотів утручатися до їхнього товариства.

— Тут був ваш син, Гіллель. Сусіди і його бачили. Де ваш син, пане Ґольдмане?

— Гадаю, в університеті.

— Хіба він не тут мешкає?

— Офіційно тут. Та насправді він ніколи тут не буває. Завжди у своїх приятелів. А я багато працюю, йду з дому вранці й повертаюся пізно ввечері. До речі, я саме збирався іти до своєї контори.

— Пане Ґольдмане, ви скажете мені, як щось дізнаєтеся?

— Звісно.

— Бо ми врешті затримаємо Вудро. Зазвичай людям від нас не втекти. І якщо я дізнаюся, що ви так чи так допомагали йому втекти, то ви станете учасником змови. Попросіть Гіллеля, як побачите його, щоб він зателефонував мені.

За день дядечко Сол не отримав ніяких звісток від Гіллеля.

— Гадаєш, він із Вуді подався? — запитав я.

— Здається, так. Я не міг сказати цього телефоном. Можливо, мою лінію прослуховують. Не кажи цього нікому, Маркусе. Гадаю, Гіллель допоможе Вуді десь заховатися і повернеться. Треба спробувати виграти час. Якщо він повернеться сьогодні ввечері, то скаже, що був в університеті цілий день. Може статися так, що тебе допитуватиме поліція. Кажи правду, не накликай на себе біди. Але якомога менше згадуй Гіллеля, якщо зможеш.

— Що я можу ще зробити, дядечку Соле?

— Нічого. Тримайся подалі від цього. Їдь додому. Нічого нікому не кажи.

— А якщо Вуді зв’яжеться зі мною?

— Не зв’яжеться він. Не захоче вплутувати тебе у все це.

За тисячу миль від Балтимора Вуді з Гіллелем минули містечко Де-Мойн у штаті Айова.

Останнього вечора з нами вони вже знали, що не поїдуть до в’язниці в Чеширі. Вуді й думати не хотів про в’язницю.

Ночували вони в мотелях біля автостради. Всі рахунки оплачували готівкою.

Їхній план полягав у тому, щоб перетнути всю країну й дістатися Канади через штати Вайомінґ і Монтана. Потім вони проїдуть провінцію Альберта, далі Британську Колумбію, аж опиняться у Юконі.

Там вони придбають маленьку хатку й оселяться у ній. Перебудують своє життя. Ніхто їх там не шукатиме. У наплічнику, який носив переважно Вуді, було двісті тисяч доларів готівкою.

Повернувшись наступного дня до Нешвілла, я розповів Александрі про те, що сталося. Передав їй поради дядечка Сола. Ні з ким не говорити про це, в телефонних розмовах бути обережними.

Я хотів було вирушити на пошуки втікачів. Проте Александра відрадила мене від цього.

— Вуді не загубився, Маркі. Він утік. І хоче, щоб ніхто його не знайшов.

*