Стівен Вайнберг - Пояснюючи світ

Європу 1200-х років, коли Тома Аквінський узгодив його думки з християнством. У пізньому Середньовіччі Арістотель був відомий як «Філософ», а Аверроес як «Коментатор». Після робіт Аквінського вивчення Арістотеля стало основою університетської освіти. У пролозі до «Кентерберійських оповідок» Чосера ми знайомимося з оксфордським студентом:

У гурті був і з Оксфорду студент…

Зате усюди при собі возив

Із двадцять десь оправлених томів

Він Арістотелевого вчення,

Що заміняли одіж і вгощення[4].

Звісно, сьогодні все не так. У відкритті науки було необхідно відділити її від того, що тепер називають філософією. Є доволі практичні й цікаві роботи з філософії науки, але вони дуже мало впливають на наукові дослідження.

Рання наукова революція, що почалася в XIV столітті (вона описана в розділі 10), була здебільшого повстанням проти арістотелізму. Однак останнім часом ті, хто вивчає Арістотеля, затіяли щось на кшталт контрреволюції. Дуже впливовий історик Томас Кун описав, як він перейшов від паплюження Арістотеля до захоплення ним, так11:

Зокрема, його роботи про рух здавалися мені повними страшенних помилок як з погляду логіки, так і стосовно спостережень. Ці висновки видавалися мені неймовірними, тож я вважав, що Арістотелем занадто захоплювались як уособленням давньої логіки. Упродовж майже двох тисячоліть після його смерті його роботи відігравали в логіці ту саму роль, що й праці Евкліда в геометрії… Як міг Арістотелів видатний талант залишати його щоразу, коли він звертався до вивчення руху й механіки? І чому його роботи з фізики сприймали так серйозно впродовж стількох століть після його смерті?… Аж раптом фрагменти в моїй голові склалися по-новому, і все стало на свої місця. Я аж рота роззявив від здивування, бо Арістотель в одну мить став здаватися насправді дуже хорошим фізиком, але такого штибу, який я б ніколи не уявив… Я раптом знайшов спосіб читати Арістотелеві тексти.

Я сам чув, як Кун зробив ці зауваження, коли ми обидва отримували почесні ступені від Падуанського університету, і пізніше попросив у нього пояснень. Він відповів: «Моє власне перше прочитання [робіт Арістотеля з фізики] змінило не оцінку, а розуміння його досягнень». Мені ж це здалося незрозумілим: «насправді дуже хорошим фізиком» нагадувало саме оцінку.

Щодо відсутності інтересу Арістотеля до експерименту: історик Девід Ліндберґ12 зауважив, що «наукову практику Арістотеля не можна розглядати як результат його дурості чи неповноцінності, тобто як нездатність сприйняти очевидне процедурне покращення. Треба бачити в ній лише метод, узгоджений зі світом (як його сприймав Арістотель) і добре пристосований до питань, що його цікавили». Розглядаючи проблему оцінювання успіхів Арістотеля ширше, Ліндберґ додав: «Було б несправедливо й безглуздо судити про успіхи Арістотеля за ступенем, до якого він передбачав сучасну науку (неначе його метою було відповісти на наші запитання, а не на власні)». А у другому виданні тієї самої роботи13 читаємо: «Правильним мірилом якоїсь філософської системи або наукової теорії є не те, наскільки вона передбачила сучасну думку, а ступінь її успіху в розв’язанні філософських та наукових проблем її часу».

Я з цим не погоджуюсь. Важливим у науці (філософію я залишу іншим) є не розв’язання якихось популярних наукових проблем її часу, а розуміння світу. У процесі цієї роботи людина знаходить, які пояснення можливі і які проблеми можуть привести до цих пояснень. Науковий прогрес здебільшого визначається пошуком питань, які потребують відповідей.

Безумовно, вчений має намагатися зрозуміти історичний контекст наукових відкриттів. Крім цього, завдання історика залежить від того, чого він чи вона намагається досягти. Якщо метою є лише відтворити минуле, зрозуміти, «як це насправді було», тоді, можливо, і немає сенсу судити про успіхи вчених минулого за сучасними мірками. Але такі судження необхідні, якщо цей історик прагне зрозуміти, як наука прогресувала від свого минулого до теперішнього.

Цей прогрес був чимось об’єктивним, а не просто зміною моди. Чи можна сумніватися, що Ньютон розумів про рух більше за Арістотеля або що ми розуміємо більше за Ньютона? Ніколи не було плідним питати, які види рухи природні або яка мета того чи іншого фізичного явища.

Я згоден з Ліндберґом, що несправедливо вважати Арістотеля дурним. Розмірковуючи тут про минуле за мірками теперішнього, я прагну дійти розуміння, наскільки складно було навіть для таких розумних людей, як Арістотель, навчитися пізнавати природу. Адже ніщо у практиці сучасної науки не очевидне для того, хто ніколи не бачив, як це робиться.

Зі смертю Александра Македонського в 323 році до н. е. Арістотель залишив Афіни й невдовзі помер у 322 році до н. е. За словами Майкла Метьюза14, то була «смерть, що свідчила про завершення одного з найяскравіших інтелектуальних періодів в історії людства». То був фактично кінець Класичної ери, але, як ми побачимо нижче, також і початок епохи значно яскравішої в науковому плані – Елліністичної ери.

4. Елліністична фізика та техніка

Після смерті Александра Македонського його імперія розкололася на кілька держав-наступниць. Для історії науки найважливішою з них був Єгипет. Ним правила династія грецьких царів, яку заснував Птолемей І, один із генералів Александра, і яка закінчилася Птолемеєм XV, сином Клеопатри і, можливо, Юлія Цезаря. Цього останнього Птолемея вбили невдовзі після поразки Антонія та Клеопатри в битві при Акціумі в 31 році до н. е., після чого Єгипет поглинула Римська імперія.

Епоху від Александра до битви при Акціумі1 зазвичай називають Елліністичним періодом – терміном (німецькою мовою Hellenismus), який запропонував у 1830-ті роки Йоганн Густав Дройзен. Не знаю, чи так і задумав Дройзен, але, як на мене, у суфіксі «-істичний» є щось зневажливе. Так само, як слово «архаїстичний», наприклад, використовують, щоб описати імітування чогось в архаїці, цей суфікс неначе означає, що елліністична культура була не цілковито еллінською, а лише імітувала досягнення Класичної епохи V і IV століть до н. е. А ці досягнення були величезні, особливо в геометрії, драматичному мистецтві, історіографії, архітектурі та скульптурі, а також, можливо, в інших мистецтвах, класичні твори яких не збереглися, як-от музика та живопис. Але в Елліністичну епоху наука досягла висот, що перевершили не лише наукові досягнення Класичного періоду, але й були поза конкуренцією аж до наукової революції XVI і XVII століть.

Найважливішим центром елліністичної науки було місто Александрія, столиця Птолемеїв, яке заснував Александр Македонський у дельті Нілу. Місто стало найбільшим у давньогрецькому світі, та й пізніше, у Римській імперії, за розміром і багатством воно поступалося лише Риму.

Близько 300 року до н. е. Птолемей І заснував Александрійський мусейон (Музей), відвівши під нього частину свого царського палацу. Спочатку той був запланований як