Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

Скочив у третій по сусідству сад проти будинку зборів. Взяв каменюку, підліз на грушу і щосили брязнув у вікно. На щастя, попав. Рванули двері. Подав три стріли й драла. За мною загупотіло кілька пар ніг.

Як ховався в гущі садів другого кварталу, почув: «Стой, стой, іначе смерть не мєстє», – і бах, бах. По стрілах плач і біганина.

Боязко підходив я до дому. На всякий випадок, у себе не ночував. А ранком місто все гуло, що вночі розгромлено Петлюрівський повстанський штаб, йдуть масові арешти. Щоб не встрягнути в халепу, зібрався й вуличками з міста на село.

За тиждень одержав лист:

«Вас призначено сотником повстанчого загону села Гордащівки й околиць. Збирайте хлопців, забезпечуйтесь якнайбільше зброєю; звяжіться з надійними в околиці людьми, доручаючи їм роботу, і будьте напоготові. Виступ за тиждень-два.

Полковник Одинець».

Збоку приписка: «Того вечора попалися не всі».

Листа прийняв як відповідальну директиву. Другого дня поїхав з Савою (мій щирий приятель і однодумець) до Краснопілки й дав завдання Рудому викликати з Клинової Паламарчука й втягнути до роботи.

Йшло добре. За тиждень звербував я 18 добрих хлопців, а кожен з них обіцяв «мобілізнути» ще по товаришеві. В неділю призначили нараду на леваді. Зійшлось душ з 40.

Травневого вечора, під шелест верб і осоки, розказував я хлопцям про Україну, про давні лицарські діла козачі славні, про самостійність, про боротьбу з кацапською комуною.

– Підем усі, не хочем скніти у ярмі, – заприсягнулись щиро.

А срібний місяць у горі і соловейко на калині, єдині свідки нашої присяги, благословляли нас на боротьбу.

Обчислили кріси, кулі, пригадали, хто на селі яку зброю має – і з першим покликом усім стати до зброї. Потішив і Рудий: два десятки козарлюг і кулемет має. Чекає виступу.

Він не забарився. Одного вечора в суботу підбігла під мої ворота бричка, а з неї Чубатий, Ларій і два козаки.

– Здоров, лобуряко. Вітай гостей.

– Оце й усі? – дивувався зразу я.

– Ні. Якраз удванадцятеро стільки на хуторі: 60 крісів і 20 шабель. Коли прилучиш хоч ще стільки, то завдання виконав бездоганно.

– Та вже два тижні раків не ловив.

За три годині поза городи гусаком рушало 32 наших з однокінкою припасів: дядько Андрій кобилу пожертвував «для України», а старий Амос подарував візок.

Щиро віталися повстанці – виноградівці й байбаківці з нашими.

– Здорові будьмо. Запоріжців нема нікого?

– Хто мазепинець, а покажись!

– Здоров, Семене! Як ся маєш? Вже рана зажила?

– Значиться, знову комуну бити будем разом?

– А де ти дівся, як Жмеринку здавали?

– Та де ж? У полон попав, а звідтіль чкурнув додому.

– Запродав сукин син полковник. Нас у бій послав, а сам за касу та до золотопагонців.

– Еге, та в тебе все добірні, – оглядав моїх молодців Олешко. – Чи ж кожен нюхав козацької табаки?

– Є всякий сорт, – хтось обізвався. – Є такі, що дезертирували, як батько Петлюра закликав. Тепер порозумнішали і хочуть боржок комуні повернути. Краще пізно, як ніколи.

– Зібрав батько кумпанію хоч маленьку та вартненьку, – радів Олешко.

– Маю за честь сповістити, що ще не всі, – рапортував я. – Прибудуть ще хлопці. Надія є, що буде більше сотні, а може й з соловейком (кулеметом).

– Хіба? – підскочив Чубатий. – Чого ж ти мнеш?

– Та коли в тебе нетерплячка, сідаймо на тачанку, як коні не стомлені, та й будем знати.

Послали Саву з двома виноградівцями до Клинової, а я з Чубатим поїхав до Краснопілки. Опівночі стукали до Рудого. Налякана старенька мати довго не обзивалася. З трудом переконали її, що ми не ті, кого на думці має. Сестра відшукала Івана в сусідській коморі: певне з Горлинкою якоюсь бавився. Прибіг до нас у підштанцях, заспаний.

– Юрченко?! А бодай тобі ні дна ні покришки. Не найшов кращої години? А то ж хто, – глянув на Чубатого.

– Ходімо десь тісніше.

У клуні Чубатий виклав справу. Іван чухався й підкидав плечима.

– Або я знаю? Такий час. Собак усіх побудиш, а їх до ранку не збереш. Крім того, кулемет ще в охрані (місцева самоохорона – тоді в кожнім майже селі була). Самі віддати не рішаються; кажуть, щоб видерти. Без «Максима» ж буде сумно… А коли думаєте звідціль рушати?

– Хотіли б завтра.

– Почекаймо до завтрішньої ночі. До речі, неділя. Зранку я підготую хлопців, вартуватимуть у самоохороні наші. Ви підскочите й по-військовому вкладете кулемет на віз. Ще й крісів з десяток підхопите та набоїв.

– План рентовний, – погодився Чубатий.

Умовились в деталях, підкусили й на досвіток вернулися в загін. Хлопці спали солодко. Картина нагадувала сцену з «Тараса Бульби» – під дубом.

– Ех, – вирівнявся Чубатий на тачанці, – коли б усі, кому при зброї треба бути, та вийшли у такі загони, – полетіла б комуна, лиш зашуміло б.

– Що зробиш, коли не водночас свідомість нам приходить, – з сумом констатував я. – Бачиш, одні пішли на перший поклик – трагічно програли, другі ще сьогодні змагаються, а треті й десяті сплять в облуді, аж поки більшовицький рай не притисне гудзом.

– Правда твоя. Тяжко дочекатися такої хвилини, щоб всі повстали одностайно за державність.

Опівдні зібралися на Краснопілку. Кіннота з тачанкою захопить кулемет, а піхота за селом на всякий випадок; хлопці Рудого приєднаються вночі в Кругляцькім лісі.

Кіннота основне зробила. Але вийшла замішка. Ще не вибігли з кулеметом за село, як нагло забаламкав дзвін на сполох. Збіглася вся самоохорона. Її начальник Хомяк (фельдфебель і непоправний чорносотенець), розпитавши, хто взяв кулемета, настроїв охорону. Кинулись доганяти. До них прилучились селяни з вилами, киями.

Два хлопці Рудого прибігли настрашені поза городи й попередили. Ми приготувалися, хоч не припускали, щоб дійшло до братовбийства. Пробігла кіннота з кулеметом, а їй по п’ятах довга валка озброєного люду з криком і галасом. Передні підводи вгналися аж в нашу лаву.

Олешко спинив переднього воза, зняв шапку:

– Стійте, браття! Проти кого ви йдете? – мовив проймаючо.

– Кулемет верни, злодій, бандит, – закричали й поскакували з возів.

Ми повставали, тримаючись напоготові.

– Браття селяни! – озвався Олешко ще чуліше. – Що думаєте робити? Схаменіться!

Хомяк вихопився наперед і заявив: «Ні в какіє разговори с бандами ми нє вступаєм. Давайте сейчас кулємьот, в протівном случае начінаєм бой».

Чубатий скипів:

– Селяни братя! – виступив. – Чи вашою мовою він говорить? Чи виявляє вашу думку? Хто він такий? Царський блазень, чи комунарський посіпака? Ми – повстанці селянських трударів проти комуни, за Україну, за її долю, за вас – батьків, дітей. На це ми взяли кулемет. Невже ми ваші вороги? Хіба вам корисніше буде, як зброю цю дістануть комуністи? Хто скаже, що чиним по-бандитськи? У кого здійметься на нас рука? Браття! Вертайтесь з Богом; нехай цей кулемет поможе нашій спільній справі. Хай він співає по степах і нищить комуністів…

Селяни поспускали голови й слухали, ніяково зиркаючи один на одного.

– Нє бить сєму, – опирався Хомяк далі. – Меня ізбралі, чтоб охранять