Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

Фігурують боротьбісти[4], розпинаються за червону Україну, за єдиний шлях – з більшовиками.

Сумно. Думки тьмаряться. Невже правдивий українець може подати руку червоному загарбникові? Чи не повторюються часи Богдана? Намагаються збагнути.

– Чи й справді боротьбісти зійшлися з московськими комуністами? – зустрічаю свою людину – Підгайця Петра.

– Правда й не дивна, – розсудливо відповідає.

– Та ж це прийдіте поклонімось перед самодержавцями новими! – гарячусь.

– Помиляєшся: боротьбісти – тверді і вірні українці. Вони напомацки не йдуть. Є гарантія контакту з більшовиками-москалями.

– У чому ж та гарантія? Не бачу я її.

– Придивись краще. Маєш: державна мова – наша, в урядах на місцях сідають – наші, військо, кажуть, теж буде – наше, бо гайдамацької частини таки не розформовують; навіть грошілопатки ходять наші.

– І це задовольняє? А хто ж писатиме прикази цим нашим? Наші чи з Москви?

– Ти не базікай, а тягни до влади наших, та так поволеньки й до Харкова достукаємось, – перебиває Підгаєць.

– Не вірю я. Чи не пускають тумана червоні облудники, щоб в перші дні укоськати, а потім, як курчат, передушити небезпечних.

– Чудний ти, невіро. Ніхто тебе не зачепить. Усім вчорашнє прощається. Більшовики не ті, зрозуміли, що помилялися на Україні. Тепер і «Ще не вмерла» дозволяють. Та нам не до фільозофій. Ти десь працюєш?

– Ні, щойно прителепавсь.

– Приходь до Фінвідділу, посаду дам. На роботі скоріш розвидниться. Бувай. Спішу на збори.

І побіг, а я збаламучено дивився йому вслід.

– Не збагну, – почав, зустрівшись з другим, з Камінським.

– Не припускаю, щоб червоні варвари, які ще вчора з запіненою ненавистю нищили все українське, які лиш за портрет Шевченка до «стєнкі» пришпиляли, – щоб сьогодні так круто курс змінили. Хіба кілька десятків скапітульованих боротьбістів таку силу мають?

– Не тільки це, – толкував Камінський. – Самі більшовики набрали води у вуха. Перестали з національним вогнем на Україні ґратись і поправіли. Прислухайтеся: про Україну заспівали, про комуну стихли, замість неї вживають «радянська влада, соціалізм», терору не провадять, комбідів не закладають, людей грабують менше, до влади тутешніх закликають. Хитра політика. Отож і нам треба пристосуватись, а там побачимо, куди вітрець повіє.

Я недоумівав.

– Скажіть щиро: чи вірите ви в українську природу цієї влади?

– І вірю, й ні, – відповів Камінський по надумі.

– Так якого ж чорта схиляти голову під червоний налигач? Щоб вони мали наочні дані дзвонити, що, мовляв, вся національна інтелігенція за владу рад?!

– А що-ж зробиш? Збройна боротьба минула. Настав час ідеологічних змагань.

– Ви так думаєте?

– По всьому видко. Бувайте, спішу до комісаріяту.

Зістався я в важкій задумі. Чи я сліпий, чи консерватист запеклий, чи…

Що день, що спостереження, то все схилявся я перед фактом, що так воно вже й буде. Здибав десятки людей, які два місяці тому боліли за Україну, життя за неї віддавали, – а сьогодні преспокійно носять комісарські портфелі.

– Помиляєшся, друже. Наш шлях лише червоний. Погодься з тим та стань до праці, – навчав мене Мельник. Той самий Мельник Павло, що кілька разів проходив фронт з важними дорученнями від повстанців, той самий, що вихопився з зубів Чрезвичайки, вже ідучи з в’язниці на розстріл.

– Убий в собі дух націоналізму. Це – зло буржуйське. Ставай під прапор Інтернаціоналізму. Там право нації забезпечене; я щиро сам переконався, – запевнював мене Моргуненко, вчорашній запальчивий націоналіст.

Багатьох стрічав і всякий давав подібну раду. Спантеличився цілком. Вчорашні однодумці – сьогодні р’яні співробітники Чрезвичайки. На чиїм же боці правда? Що робити?..

І став я співробітником «Вістей» Ревкому та Парткому. З першого дня мене втягли. Забув, що робиться навколо, не здавав собі справи, що сам роблю. Зранку й до темної ночі будував українську робітничо-селянську пресу: два жидки шкрябають по-московськи, а я перекладаю.

По трьох тижнях опам’ятався. Чекай… моєю ж працею комуністи втирають світу очі. Мовляв, дивіться, ваша влада, ріднесенька, навіть газета вашим словом… Петлюра не зумів, Денікін був – не дав, прийшли більшовики – зразу на село газета українська. Не зрадник же я і не Юда?! Ненавидячи владу, щиро їй прислугую. Це ж злочин, великий злочин перед ідеєю, перед народом…

Не пішов на працю, виправдовуючися непосильністю. Та де там! Прибігли жидки на кватирю, вчепились, як реп’ях; натякнули, що «ми ж вас не мобілізуєм, а добровільно, без Чека». Подвоїли пайок, скоротили працю наполовину. Мусів працювати, бо інакше треба було тікати з міста.

Тим часом курс червоних відмінявся. Кордони очищено, панькатися не було з ким. Одного дня була у «Вістях» передовиця про ліквідацію КП(боротьбістів)У, другого дня почули ми про розформування єдиної в місті української військової частини (рештків Волоха), третьої ночі арештували ряд визначних українців (Степового, Рудика, Кравченка та ін.), четвертого дня запечатали Повітовий Союз Кооператив, а п’ятого перекладав я до газети статтю «Смерть сільським Просвітам – Петлюрівським кублам…»

Війнуло крутим духом. Українці нащурились, деякі втікали з міста: зник десь Камінський, шмигнув за кордон, зробивши збитка у Фінвідділі, Підгаєць Петро – той, що так безсумнівно збирався співпрацювати з більшовиками.

Зустрів якось Павловського (сотник гайдамаків).

– Тю на тебе! Ще дригаєшся? Казали ж, що тиф тебе вхопив.

– Бачиш, брикаю. Що чувати? – питаю.

– Те, що й видати. До комячейки ще не вписався? Який портфель носиш? – натякає.

– Та де там. Оглядаюсь, щоб в Чека не потягнули.

– Так от, дружок! У такі часи позапартійним бути не слід: або пишись, або тебе запишуть. А щоб за нас не розписувались, бо ми хоч трішечки письменні, – і тихше: – приходь увечері на Пушкінську, № 16. Бувай та ша, ти ж гайдамака.

І того вечора не хотів я вливати в слова костромського комісаря Манілова українського духа (перекладати відозву УПК та УРК до братів селян України) і… пішов на Пушкінську. Там замірялося серіозне. Засідав комітет (Чубатий, Ларій, Павловський, Моргуненко – той, що вчора в Інтернаціоналі був переконаний). Інформували організатори з трьох волостей: завербовано готових до зброї 120 чоловік. Надії є, що в разі виступу сила подвоїться; у Вільшаниці два «Максими», в Погорілій кольт та ручний кулемет; чекають виступу. Інформації затяглися, не було Одинця, тому план виступу відклали, доручивши Чубатому й Павловському розробити проект операцій, а Моргуненкові вивідати про мійську залогу.

Зворушений вертав я з засідання Повстанкому. Робота не брала, саботував. Через кілька днів забіг Павловський і шепнув, що Одинець і Дерещук прибули, буде нарада. Мої співробітники підозріло глипали на нас.

Вже смеркло, як повертав я на Пушкінську. Сирий, весняний вечір обгортав холодними дрожами. Несвідома боязкість збільшувала холод. Наближаючись до № 16, став оглядатись, придивлятись до прохожих. На поперечній вулиці шмигнула постать і присіла.

Насторожився. Пройшов трохи й прикляк до тину. Постать висунулась на розі раз, другий. Е, щось непевне. Схопився й кругом кварталу на другий кінець вулиці. Йшов обережно, хвилювався.

На середині обірвався. Коло тину заманячіло три тіні. Одна з них сунула до мене. Тріснув штахет, і я зник у городах.

Засідка, нема сумніву. Накриють, як мишей.