Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

– Який там дідько тебе вибирав, – заговорили позад нього. – Приїхали чекісти та й вибрали. Біжи до них та й радься, чи віддати.

– А направду, – загомоніли сміливіше. – Нащо він нам? Однако стоїть, а в них він піде в діло.

– Проти нас не поставлять, бо ці – селяни ще й, видно, недалекі. Хай іде, – підтримували хором.

– Как так? Да ето явная поддержка контрреволюції! – обурювався Хомяк.

– Чия б казала, а чия б мовчала, – сердито відрубав дядько. – А сам давно людей на бочку ставив? Чекай, чекай, тобі це не мине. Гадаєш, службою вірною загладиш?

– Так це такий супончик? – сердито дивувався Олешко. – Вшивайсь, негіднику, з очей, бо щоб не договорився. Спасибі вам, браття селяни, за підмогу. А цього Каїна женіть. Він і чортові рябому служить буде, аби свою гадючу шкуру захистити.

– Шомполів йому, – крикнув хтось з селян.

– Припнять печатку, як розписку – хто кулемета взяв, – підкинули вже з наших лав.

– А й справді не мішало б, – погоджувалися дядьки.

– Де він, котрий, – зірвався з лави Дубенко Андрій, вицьвохкуючи шомполом.

Селяни з цікавістю позадирали голови. Хомяк сунувся в гурт.

– Ану, ставай, пришмалю. Та стій, не пацайся, – і цьвохнув кілька разів по спині. – Е, та він при повній амуніції, – глянув пожадливо на револьвер: – Чий це?

– Чека подарувало як начальникові, – обізвалися за нього.

– Чека? То хай Чека чекає, поки повернем, – і шарпнув з кишені револьвер. – Скидай штани та прийми за револьвер подяку комуністам.

– Андрію, досить жартів, – наказав Чубатий і звернувся до всіх: – Загін, на дорогу, кроком руш. – А до селян: – Прощавайте, браття! Дяка вам велика.

– Щасти, доле, з поворотом.

У Круглику нашого полку прибуло. Опівночі прийшов Рудий з двадцятьтрьома, а на світанку присунув з дванадцятьма клинівчаками Сава. Останні встигли й «пооперувати»: зареквірували в Крутянській самоохороні 8 крісів, «уклали» кенегесця одесита, бо кинувся стріляти, й забрали Пухляка та двох чекістів.

– А де ж твої чекісти? – питали ми, бачучи самого Пухляка зі жмутом крісів на плечах.

– Було, бачте, так, – резюмував Сава. – Неохота крісів таскати, – у кожного харчів повно.

Стали вантажити чекістам. Коли один з них штовх Ілька в живіт і ходу. Скокнуло за ним нас кілька. Котрийсь прикладом так тарахнув, що й мозок верхом бризнув. Залишилось бранців двоє. Між ними й поділили 12 крісів: Пухляк ніс 5 (свій чоловік – на нього милість мали), а чекіст 7. Трохи проніс, застрайкував – ні з місця, хоч що хоч.

– Ну, як так, то будь здоров.

– Жаль було, не так його, як кулі, але робити нічого – спішили.

– А як же ви їх підкузьмили?

– Та це не ми, а Міхалко.

– Який Міхалко?

– Ото під’їжджаєм до Крутих. Дядьки просились відпустити; думаєм, зайдем і пішки: відпустили. В селі гурт хлопців обступив. Слово по слову й до самоохорони запровадили. Уходимо в помешкання. Харчить сторож. Ми за рушниці, а він спросоння – бах з обрізана. Хвала Богу, що другий раз не діждав, бо Ілько всадив йому багнет у спину. Іш, одесит плюгавий. Не спитав, хто господарює, так і цвікає.

– А де ж Міхалко? – не терпілось багатьом.

– Не гарячіться. Буде й Міхалко, по порядку. Забрали ми рушниці. Один парняга й каже: «Може б навістили голову КНС; у нього в гостях аж два чекісти, револьверики в них аж виблискують».

– Що ж, – кажу, – ми не горді, не полінуємось.

Двох парубків провели нас до Покуляка. Щоб не вийшов промах, я кивнув одному викликати голову комітету незаможних селян.

– Я з ним у спорі, – каже, – не повірить, піду Міхалка приведу.

– Скочив за тин і вернувся з заспаним хлопчиськом.

– Оцей вам викличе.

– Ще краще, думаю. Настроїв хлопчака, і він переляканим голоском защебетав під вікном:

– Товариш Вася! – (так величало Покуляка все село). – Бандити на селі. Збудили мама, щоб вам сказати, – і зник за тином.

Ми нащурилися коло дверей. Шарпнуло засув. Напіводягнені чекісти з хати, а ми їх за горлянку. На вулиці, як слід, убрали і рушили у Божу путь. Виходимо за село, а з городів двоє, як той Пилип з конопель, плиг. У мене серце затріпотіло, як свинячий хвостик. Звів кріс, що за марюка, питаю. А вони:

– Свої, з вами йдемо. А це Дорохтеїв кріс. Він не може йти, ногу рве; як загоїться – найде нас.

День починався тихий, ясний. Пташки заливались, благословляючи початий день.

Прочищали кулемет на цукроварні «Карла Маркса». Там уже знали, що в околицях з’явилась «банда», і були напоготові: озброїли всіх комуністів та комсомольців, поставили на військовий стан сільську самоохорону, в додаток викликали з району 15 міліціонерів.

Ми спробували взяти наскоком, та не вдалось: кіннота відступила під рясним обстрілом. Тут впала наша перша жертва та двоє коней.

Умить на валу за цукроварню висипалась довга лава й відкрила безладну тріскотню. Ризиковано було рватися в атаку: пахло великою втратою.

– Вкопатися на місці і без команди не стріляти, – подав по лаві Чубатий, а Олешкові наказав забігти від заду.

З валу озвався кулемет і став сікти, зразу невдало, видно, невмілі руки, але щораз влучніше сипав по наших рядах. У нас утрати: скрутився з болю клинівчанин, вхопився за руку мій Матвій.

Сполох. Нас насідають градом. Запихкав і наш кулемет та скоро змовк – набоїв обмаль. А з валу строчать і плюють. Не вдержатись нам. На правому боці хлопці Рудого почали зриватись.

Враз внутрі цукроварні гримнула сальва, і розляглося дружнє «Слава». Радістю забилося серце. Вогонь з валу на мить притих.

«Вогонь, вперед, слава!» – гукнув Чубатий на весь голос.

І ми відважно кинулися на вал. Звідтіль десяток стрілів, і вал опустів. Залога в паніці полетіла по всіх дірках містечка. Ми настигали їх і били, як куропатву: ловили по хатах, у садку, на мочарі й на полі. Десятків зо три полягло.

Увечері ладнали нового кольта та вантажили харчами три заводських гарби (цукром, салом і вівсом). У відплату за двох страчених і трьох скалічених коней, осідлали дев’ять свіжих стригунів.

Жаль було покійника – веселого виноградця. Поховали по-христіянськи в Небелівці. Увечері викопали на вигоні могилу. Прийшов священик зі всім хором і, схиливши сумні чола, під спів «Ви жертвою в бою нерівнім лягли», спускали в землю першу жертву.

Не ми одні. Сумували з нами серця селянські. Довідались і прийшли гурмою. Втирали сльози матері, жалібно батьки зітхали, могилу квітами квітчали дівчата. Замісць тієї жертви Небелівка дала нам нових 16 повстанців. Другого ранку на гробі з’явився хрест із написом: «Спинись, чоло схили. За Україну він поляг, за твій добробут. Помстись за нього».

Перший виступ створив у загоні бойовий дух і міцну дисципліну. Виробили плян операцій. Основне наше завдання було: паралізувати шляхи радянської зарази на село, руйнувати адміністративні органи та нищити агентів-зайдів.

Це був час нового наступу частин УНР від заходу. Жили надіями. Кожного дня й вечора прибували свіжі сили. Що село, то десяток-два без окремої агітації. Щедро