Володимир Михайлович В'ятрович - Війна і міф. Невідома Друга світова, Володимир Михайлович В'ятрович

симпатії до непопулярних рішень, влада залучала зірок. Олександр Довженко виступає на передвиборчому мітингу на Гуцульщині, жовтень 1939 р.

Досить часто «урочисту зустріч» Червоної армії влаштовувала… сама Червона армія. До певної місцевості приїжджали автомобілем радянські політруки і переконували людей у необхідності організації урочистостей. Власне вони полягали у будівництві «тріумфальної брами», прикрашеної гіллям дерев та вітальними транспарантами. «Чому ви нас не зустрічаєте? Хіба ви нам не раді?» — такі розмови між прибульцями і місцевими селянами фіксують тогочасні джерела.

Не обходилося без казусів. В одному з сіл місцеві зробили браму з соснового гілля, яку прикрасили як червоними прапорами, так і українським національним жовто-блакитним стягом. Коли з’явилися «визволителі», один з вершників нахилився до зустрічальників і тихо сказав: «Не ми вас, а ви нас мусили б визволяти!» У цей самий момент хтось їм з політруків одним помахом шаблі зрубав український прапор на брамі. Для присутніх це було, як холодний душ.

Радянський агітаційний передвиборчий плакат. Результат голосування було визначено наперед. Вибори «народних обранців» теж відбулися на безальтернативній основі

До того ж розчаровував зовнішній вигляд прибульців. У вічі впадала не тільки дешева і неякісна тканина радянської військової уніформи, але навіть вигляд червоноармійців та їхня поведінка дивували. Спогади і щоденники очевидців фіксують, що, наприклад, вираз обличчя солдатів дуже часто вказував на їхні тривалі поневіряння, пережитий стрес. Це не були обличчя щасливих людей.

До населених пунктів військо часто входило мовчки, без розмов і пісень. Усе це разом справляло доволі гнітюче враження. На всьому цьому, на повсякденній поведінці звичайних представників радянського суспільства лежав відбиток злиднів і бідності.

Як анекдот розповідали історію солдата, який звик в СРСР до тотального дефіциту. На якомусь галицькому ринку він був вражений, що може купити стільки буханців хліба, скільки схоче. Так само на анекдоти перетворилися постійні твердження «в СРСР усього багато»: «А цитринів багато? — Так, цілий завод під Харковом випускає цитрини!»

Ставлення людей до нової влади засвідчує іще один поширений у ті дні анекдот: повсюдно оповідали, як дружини радянських офіцерів, скуповуючи все, що вони до цього не бачили з одягу, примудрялися, немов у вечірньому вбранні, прогулюватися вулицями у пеньюарах та нічних сорочках.

Один із авторів спогадів про ці дні зазначав, що якби перше враження не викликало б таке розчарування — стосунки могли б скластися в інший спосіб. Проте після 20-річного господарювання більшовизму в СРСР прибульці звідти виглядали злиденно і демонстрували всім своїм виглядом не тільки матеріальну бідність, але й духовну обмеженість радянського суспільства: «з-поза їхньої матеріальної мізерії визирала жахлива духовна мізерія більшовицького світу».

Якщо таким було перше враження від «золота» цього вересня — навряд чи варто було очікувати більшого від наступних днів і місяців.

Радянська влада намагалася швидко легітимізувати себе на цих землях. З погляду міжнародного права, «визвольний похід Червоної армії» у вересні 1939 року був типовою анексією, а його результат — окупацією чужих земель. Для того, щоб узаконити себе, комуністичний режим організував вибори до Народних зборів Західної України у геть маніпулятивний спосіб.

Вибори відбувалися під тиском нової влади; були випадки, коли громадам нав’язували кандидатів. Дуже часто кандидатами на збори ставали не місцеві, а прибульці з СРСР. Складалася парадоксальна ситуація, коли за приєднання до СРСР голосували не мешканці анексованих теренів, а громадяни окупанта. Також національний склад делегатів цих зборів не відповідав дійсності: поляки, яких було 25 %, — отримали 3 %, євреї, яких було близько 10 %, — 4,3 % делегатських місць, а українці — 92 %.

Вже перші дні «Золотого вересня» відзначилися арештами. Маховик репресій тільки розгойдувався, і це не міг не помітити місцевий люд. Так формувалося справжнє ставлення до встановленої на Галичині та Волині нової влади.

Міф 8. Розстріли поляків у Катині здійснили нацисти

У німців був безумовний мотив, щоб розрити могили ними ж убитих поляків і влаштувати в Катині якомога грандіозніше і якомога триваліше пропагандистське шоу.

Юрій Мухін, «Антироссийская подлость», 2003 рік

Суть міфу

У Катині влітку 1941 року німці розстріляли 11 тисяч польських військовополонених, а радянські документи з «Особливої папки № 1» сфальсифіковані.

Факти стисло

Масові розстріли польських військовополонених здійснив НКВД СРСР навесні 1940 року в рамках спеціальної операції одночасно у Катині, Калініні, Харкові, Києві та інших містах.

Факти докладніше

13 квітня 1943 року світ уперше дізнався про Катинський злочин, коли окупаційна влада Третього Райху повідомила по радіо про знахідку масових поховань (10 000) убитих СРСР польських офіцерів.

СРСР уже незабаром опублікував заяву, у якій відкинув ці звинувачення і сам звинуватив нацистів у знищенні поляків.

Радянська комісія під керівництвом академіка Миколи Бурденка у січні 1944 року стверджувала: під час евакуації влітку 1941 року з прифронтової зони під Смоленськом не вдалося вивезти 11 000 польських інтернованих, які перебували у таборах ОН-1, ОН-2, ОН-3, яких згодом розстріляли нацисти.

У 1946 році СРСР намагався на Нюрнберзькому трибуналі звинуватити нацистів у знищенні поляків у Катині. Проте трибунал піддав сумніву аргументи радянської сторони та не підтримав ці звинувачення. У вироку трибуналу ці звинувачення відсутні.

Що сталося насправді. У вересні 1939 року в радянському полоні опинилися кільканадцять тисяч польських офіцерів та кілька сотень тисяч солдатів — поляків, українців, євреїв, білорусів, литовців, вірмен, які були громадянами Польщі. Більшість солдатів у листопаді 1939 року відпустили по домівках. У трьох спецтаборах НКВД — Старобільському, Козельському, Осташковському — ув’язнили 14 700 офіцерів польської армії, службовців прикордонної охорони та поліції. Іще 11 000 перебували у в’язницях Західної України та Західної Білорусі.

5 березня 1940 року нарком внутрішніх справ Лаврентій Берія представив на розгляд Політбюро ЦК ВКП(б) доповідну записку, в якій запропонував знищити полонених поляків: «Виходячи з того, що всі вони є закоренілими невиправними ворогами радянської влади, НКВД СРСР вважає за необхідне...