Володимир Михайлович В'ятрович - Війна і міф. Невідома Друга світова, Володимир Михайлович В'ятрович

більшовицької агресії та за безпосередньої участі Москви.

Приєднання західноукраїнських земель, Північної Буковини та Бессарабії до Української РСР у 1939–1940 роках важко пов’язати з результатами боротьби за соборність України. Воно стало наслідком таємних домовленостей двох диктаторів. Сталін домагався поширення комуністичних ідей на захід шляхом територіальної та ідеологічної експансії.

Риторика про необхідність визволення братніх українського та білоруського народів була лише ширмою експансіоністських планів вищого керівництва СРСР. Коли під час перемовин у вересні 1939 року йшлося про дрогобицько-бориславський нафтовий басейн, Сталін відмовився поступитися Німеччині, мотивуючи, що «вже пообіцяв цю землю українцям». Однак у той самий час радянський вождь наказав Червоній армії відступити з української Холмщини, оскільки кордон із Німеччиною мав проходити по річці Західний Буг.

Радянська пропаганда подавала анексію Західної України як визволення західноукраїнських земель

Кордони України безпосередньо не мали стосунку до Пакту Молотова — Ріббентропа та таємного додаткового протоколу, підписаних 23 серпня 1939 року. Лінія розмежування, яку тоді провели Гітлер та Сталін, проходила через Варшаву — приблизно по ріках Вісла, Сян та Нарва. Більш-менш етнічний, а не суто географічний поділ запровадив інший документ, який називається Німецько-радянський договір про дружбу і кордон, підписаний 28 вересня 1939 року.

Сталінське «возз’єднання України» 1939 року проіснувало лише до моменту, коли Німеччина окупувала західні регіони СРСР. Напад Німеччини на СРСР 22 червня 1941 року де-факто денонсував обидві угоди. В подальшому західний кордон УРСР був закріплений міжнародними угодами з Польщею, а не з нацистською Німеччиною.

30 липня 1941 року у Лондоні СРСР та польський уряд Владислава Сікорського домовилися про відновлення дипломатичних відносин і денонсацію як Пакту Молотова — Ріббентропа, так і Договору про дружбу та ненапад між СРСР та Третім Райхом.

Перше речення Акту Сікорського — Майського від 30 липня 1941 року звучало так: «Уряд СРСР визнає радянсько-німецькі договори 1939 року стосовно територіальних змін у Польщі такими, що втратили силу».

Повоєнні кордони сформувалися як наслідок переговорів у Тегерані, Ялті, Потсдамі та Сан-Франциско.

Після закінчення війни у Європі у серпні 1945 року СРСР та Польща уклали договір про державний кордон. За ним західний кордон України проліг за так званою «лінією Керзона». На користь Польщі передали місто Перемишль та ряд інших територій.

Західні кордони Української РСР було устійнено в ході низки конференцій країн антигітлерівської коаліції. На фото — Ялтинська конференція 4–11 лютого 1945 р.

У 1948 році Польщі передано ще вісім населених пунктів української Галичини, які до того входили до складу Львівської та Дрогобицької областей.

У 1951 році відбувся останній обмін територіями, за яким Польща отримала територію Нижньо-Устрицького району. В обмін на це Україні передано міста Кристинополь (сучасний Червоноград) та Белз із прилеглими районами.

У 1975 році повоєнні кордони у Європі закріплено Заключним Гельсинським актом.

Після розпаду СРСР саме цю лінію західного кордону України закріпили двосторонніми угодами. Договір про добросусідство та дружні відносини між Україною та Польщею датується 1992 роком. Сторони визнавали непорушними дійсні кордони та відмовилися від взаємних територіальних претензій у майбутньому.

У 1993 році обидві країни уклали ще один договір про правовий режим державного кордону та співробітництво. У документі підтвердили, що західний кордон України проходить по лінії, встановленій 1945 року між Польщею та СРСР і остаточно оформленій після обміну територіями у 1951 році.

Ці договори не містять жодних посилань на Пакт Молотова — Ріббентропа, договір про державний кордон між СРСР та Третім Райхом або секретні протоколи до них.

Сучасна лінія українсько-польського кордону захищена двосторонніми угодами між Україною й Польщею та Гельсинським актом.

Міф 7. «Золотий вересень» — українці радо вітали прихід радянських військ

Львів трепетно чекав на кінноту Олександра Пархоменка! Львів радісними вигуками, хлібом та сіллю зустрів одягнені в броню сталеві дивізії Семена Тимошенка! <…> Львів став радянським!

Олександр Довженко, фільм «Визволення українських і білоруських земель від гніту польських панів та возз’єднання народів-братів в одну сім’ю», липень 1940 року

Суть міфу

17 вересня 1939 року Червона армія розпочала «визвольний» похід, аби «подати руку допомоги своїм братам-українцям і братам-білорусам, що населяють Польщу». Вступ Червоної армії на територію Галичини та Волині супроводжувався масовим і щирим ентузіазмом, що відобразилося пізніше у рішеннях Народних зборів Західної України про об’єднання українців у «великій сім’ї радянських народів».

Делегати Народних зборів Західної України, 26 жовтня 1939 р.

Факти стисло

«Золотий вересень» — це радянська пропагандистська назва вересневої кампанії Червоної армії проти Польщі. Пропаганда малювала картини масового ентузіазму та великих очікувань населення Західної України щодо встановлення нових порядків на цих територіях. Насправді радість від приходу більшовицької влади не була загальною і досить швидко змінилася на розчарування, страх та опір.

Факти докладніше

На початку прихід Червоної армії справді викликав радше позитивні емоції частини мешканців Західної України.

Суспільство складалося з трьох етнічних груп: близько 63 % українці, біля чверті — поляки, значну частину решти становили євреї.

Доступ українців і євреїв до вищої освіти та державного управління у Другій Республіці Польській не був рівноправним із поляками: меншини зазнавали дискримінації. Така політика польської держави разом із давніми прагненнями українців до державної незалежності не могла не спричинювати браку лояльності.

Тому частина українців вітала прихід Червоної армії саме як спосіб позбутися непопулярного, а часом і репресивного щодо українців політичного режиму. Частина суспільства мала ілюзії, що зміни принесуть покращення соціально-економічних умов життя. Водночас частина українців Галичини і Волині сприймали більшовизм як загрозу. Тому було б перебільшенням називати ставлення до цих подій загальним ентузіазмом — воно було дуже різним.

Уже в ті часи, щоб завоювати народні