Дідьє ван Ковелер - Жуль, Дідьє ван Ковелер

Усе гаразд, не хвилюйся... — когось перелякано умовляла бабця. — Якийсь пан привів нам Жуля. Та не треба, зажди! Я сама йому все скажу, лежи, лікар не раз казав...

— Мадам, послухайте! Я погано припаркував авто, тож дайте мені поговорити з Алісою, гаразд? І я був би вдячний, якби ви вийшли з її посвідченням інваліда, бо інакше мені випишуть штраф...

— Яка ще Аліса? — пробелькотів із домофона голос старого. — Немає тут ніякої Аліси. Нашу покоївку звати Пілар! А про псину цю нічого й чути не хочу! Ніколи! Забирайтесь або я телефоную до поліції!

Моє здивоване запитання заглушив брязкіт розбитого скла. Я перелякано обернувся — і побачив, як лабрадор вистрибнув із авта через опущене віконце. Поки я перебігав вулицю під супровід гудків, пес зник за рогом.

Я зупинився перед поліціянткою — ошелешена гладуха тримала вже заповнений папірець над копією.

— Ще трохи — і він стрибнув би на мене! — заволала вона.

Я сказав, аби йшла скаржитися власникам пса з квартири номер 7. Відчинив дверцята авта і, приголомшений, мало не впав на всіяне скалками сидіння. Отже, це була адреса не Аліси. І пес виявився не її псом! Хоч і звати його було Жулем. І був він тим самим Жулем.

Я заплющив очі. Голову ніби затиснули у лещата. Усе жахливо заплуталося. Усе те, за що ще можна було схопитися, скидалося на страхітливий сон: я втратив роботу, страховки на розбите скло не було — а якщо я його заміню, то не матиму чим платити за житло...

— Вам не можна тут лишатися! — надсаджувала горло гладуха, стукаючи по даху авта.

Тож я рушив — автоматично, мов зомбі. Під супровід рекламних мелодій (навіть не здогадавшись вимкнути радіо) я намагався збагнути ситуацію. То де ж Аліса? Що з нею трапилося? У неї забрали пса — як забирають придбане у кредит авто, коли водій не в змозі виплачувати щомісячний внесок? Отже, лабрадор не переніс розлуки, а інстинкт і зажура привели його до того, хто двома тижнями раніше повернув власниці пса. Він мене обрав.

Звернувши ліворуч на вулицю Сен-Мор, я щосили натиснув на гальма. Посеред дороги, похиливши голову вбік, на мене чекав Жуль. Йому було явно ніяково, але тримався він таки рішуче. Я бачив, як здригалися м’язи на його лапах, як примірявся він до відстані. Аби він знову не застрибнув через віконце, я відчинив передні дверцята. Пес стрибнув так, мов і не він розтрощив скло. Хекаючи, висолопивши язика, він із явним полегшенням роздивлявся мене. Ніби я нарешті второпав, що саме він хотів пояснити.

Я мусив рушати, почувши гудки позаду. Треба було знайти якусь автомайстерню. Попросити оцінити пошкодження і вмовити механіка на кредит. Або ж домовитися з власницею квартири про відтермінування оплати. Зрештою, від самого початку моє життя було суцільним доказом того, що я досить вправно виходжу з найкритичніших ситуацій. Але раніше на моїй шиї не висів лабрадор...

Зненацька мене пройняло найгірше з-поміж припущень. Аліса загинула! Нещасний випадок. Її не помітив якийсь водій. Тож її пса віддали іншому сліпому. А Жуль не зрозумів. Не захотів нового власника. І прив’язався за мене, чіпляючись за пам’ять про неї... Або ж прагнучи, аби я допоміг йому відшукати її. Хтозна, може вона ще жива. Лежить десь у лікарні у комі...

Я зупинився на наступному перехресті. Перед моїми очима купчилися жахливі картини. Линув дощ, заливаючи мою ліву руку. А пес несамовито залаяв на радіо. Та вже за три секунди замовк і обернувся до мене, поклавши лапу мені на лікоть.

«...Мова жестів на службі суспільству. Перебивка. Гучна подія на Авіньйонському фестивалі: вистава RTL».

Я ошелешено зирнув на пса. Тембр, інтонації, звучне оксамитове вібрато життєрадісного дівча... Це був голос Аліси!

*

Дощ посилився, тож я залишив свою автівку у гаражі Car Glass на площі Республіки. Ми перебігали, перечікуючи зливи, у пошуках автобусної зупинки. Після того, як поліціянти двічі поцікавилися моїм зором, я придбав сонячні окуляри, аби почуватися зручніше із цим собакою. Це було швидше, аніж шукати зоомагазин і купляти звичайний повід, щоби Жуль був схожий на решту псів.

У довідці мені зазначили адресу радіостанції: вулиця Бейяра, 22, восьмий округ. Незважаючи на складну ситуацію, я хотів переконатися, що Аліса жива і виступає в прямому ефірі. Та я був певен: усе пережите впродовж останніх двох годин, знайде логічне пояснення і технічне вирішення. Можливо, псами-поводирями час від часу обмінюються — аби вони не звикали до власника. І з деякими це відбувається не так вдало, як із рештою. З розмови по домофону я зрозумів, що бідолашна тварина розбила скло у моїй автівці лише щоби не повертатися до свого нового сліпого.

На авеню Монтеня Жуль випростався, явно бажаючи вийти з автобуса. Я йшов за ним до вулиці Бейяра — після зливи з-за хмар визирало свинцеве сонце. Жуль радісно і водночас зосереджено біг. Граючись (або згадуючи професійні навички), він вправно оминав калюжі, перевіряючи, аби я не замочив ніг.

— О, та це ж наш Жужу! Що ти тут робиш, га? — зрадів портьє, що стояв біля входу до радіостанції. — Доброго дня, месьє! То це ви його новий власник? Прийшли до Аліси? Чекайте, почеплю вам бейдж. Пес знає дорогу до студії. Обережно, тут одразу сходи! Вони надто круті. Може, вам краще піднятися ліфтом?

Звісна річ, краще ліфтом. Так я буду переконливішим, аніж навпомацки піднімаючись сходами. Жуль і портьє провели мене лабіринтом коридорів, завели до вантажного ліфта та доправили до приймальні. Аби поводитися природніше, я тримав очі заплющеними. Алісі я завжди встигну пояснити необхідність усіх цих маневрів.

— Месьє, але вона у відпустці! — скрикнула секретарка. — Аліса поїхала вчора!

Я ковтнув гірку слину, приховуючи збентеження.

— А може... вам відомо, куди?

— На жаль, ні.

— А номер її мобільного телефону ви можете дати?

— Не дозволяють. Треба запитати у відділі кадрів. Ви їй хто?

Я раптом відчув, як сили знову залишають мене. Сказав, що не варто турбувати кадри, і майже впав на велику червону канапу та витягнув телефон із кишені. Жуль розлігся біля моїх ніг.

— А він швидко до вас призвичаївся! — зауважила секретарка.

Я послав посмішку в пустку і, вдавши, ніби маю спеціальну клавіатуру для сліпих, набрав номер Федерації.

— Доброго дня! ФФТС. Мартина до ваших послуг.

— Перепрошую, я нещодавно телефонував вам із приводу Жуля.

Її голос миттю охолов.

— Так, месьє. Полковник Жуар нас попередив. Є проблема. Не кладіть слухавку, я з’єдную вас із керівництвом.

І вона увімкнула Равелеве «Болеро»[4]. Спочатку я хотів покласти слухавку, аби не чути цей