Дідьє ван Ковелер - Жуль, Дідьє ван Ковелер

багажу. А може, йому твої ласощі до вподоби, га? От ви як думаєте, Шарлен?

І він продовжив фліртувати з нею за моєю спиною, поки я удесяте набирав номер мобільного телефону, вигравіюваний на нашийнику.

«Абонент поза зоною досяжності, зателефонуйте пізніше»...

— Надішли смс, — порадив Жан-Мі.

— Кому? Сліпій?!

— Тоді я піду попрошу у Ladurée копію її чека — і зателефоную до її банку.

— Зажди, є простіший спосіб.

Я зателефонував у довідкову і запитав номер Французької федерації товариств собак-поводирів, логотип якої помітив на нашийнику.

— Доброго дня, це ФФТС. Мене звати Мартина. Чим можу допомогти?

Я представився, пояснив ситуацію, описав лабрадора, що сидів переді мною, та назвав його ім’я.

— Чудово! Нам щойно повідомили про його зникнення. Подібні пси коштують дуже дорого, тож їх викрадають частіше.

— Я намагався додзвонитися до його сліпої, але...

— Залишайтесь на лінії... Бачу номер. 06 61 45...

—...22 20, авжеж. Це номер з підвіски на нашийнику. Але напрямок перевантажений, і він не відповідає. У вас є адреса?

— Вулиця Оберкампфа, 95. Це в одинадцятому окрузі, сьомий поворот ліворуч. Зможете привезти собаку туди?

— Звісно...

— О, чудово! А ми спробуємо попередити власника. Передзвоніть, якщо виникнуть проблеми. Дякую, месьє.

Я також подякував їй.

— Ну що, старий, здається, все добре? — Жан-Мі радісно поплескав мене по плечу. — Тепер іди і забирай винагороду!

Я простягнув руку до повідка. Пес миттю скочив на лапи.

*

У ліфті, як і біля автоматів для оплати паркінгу, я помітив здивовані обличчя. До мене придивлялися з підозрою. Зрештою, аби не привертати уваги, я вдав із себе сліпого. Не дуже хотілося, аби мене заарештували за викрадення собаки-поводиря.

Намагаючись не рухати очима та міцно стиснувши повід Жуля, я вдавав, ніби він вів мене до машини переходами третього підземного рівня паркінгу. Дійшовши до місць, зарезервованих для працівників ресторану Ladurée, я зачекав, поки ми не залишилися на самоті. Лабрадор, що чимчикував за мною крок у крок у десяти сантиметрах від лівої ноги, спостерігав за мною, намагаючись вгадати мої бажання. Я ніби пришвидшено вчився. Спочатку він уперто опирався, коли я взяв повід у праву руку, і переходив на інший бік. Тоді я зметикував, що пси водять сліпих ліворуч.

Щойно я відчинив задні дверцята, він стрибнув до мого Kangoo так, ніби робив це щодня. Поки я сідав за кермо, Жуль вмостився на передньому сидінні — достоту другий пілот у літаку. Оскільки я анічогісінько не знав ні про поведінку собак-поводирів, ні про те, як вони реагують на авто, ні про відповідне законодавство, то пристебнув пса ременем безпеки. А він і оком не повів!

Щойно ми виїхали зі стоянки, як пес загавкав. Я наказав йому замовкнути. Це не подіяло. Жуль дивився на радіоприймач. Потім переводив погляд на мене. Потім знову впирав очі в радіоприймач. Тож я увімкнув радіо, аби мати спокій. Однак France Musique не спонукало Жуля до тиші, тож скрегіт гавкоту довелося заглушувати оркестром.

Я гнав до брами Іврі, занурений в музику Шуберта. Тепер Жуль гавкав явно на саме радіо. Я перемкнув станцію, прокрутив діапазон у сподіванні знайти приємнішу для його вух мелодію. Nostalgie, NRJ, Europe 1, Voltage, RTL... Він раптом замовк, почувши, як, перекрикуючи фінальну заставку, Ніколя Саркозі критикував журналюг. Задоволено заскавучавши, Жуль ліг на сидіння, піднявши лапи догори. Пес із «правими» поглядами[3].

Однак перепочинок тривав недовго. Неподалік від площі Бастилії Жуль знову випростався і заричав, показавши ікла. Я спробував заспокоїти пса:

— Ти що, з хазяйкою посварився, га? Вона тебе покарала? Ні, я не вгадав? То що ж тоді? Ти ревнуєш? У неї з’явився хтось?

Раптом я збагнув, що розпитую пса. Що ж мені так не щастить... Зненацька я все зрозумів — і злякався. На Алісу напали! Або викрали. Або ув’язнили. Пес був безсилий чомусь завадити — і кинувся до людини, яка два тижні тому прийшла їм на допомогу! Думка здавалася дивною, та водночас страхітливо логічною. Хай там як, а це все пояснювало. Мобільний власниці Жуля не відповідав, а смс поверталися до мене. Це могло пояснити поведінку пса. Його збудження. Явну зажуру. Варто було наблизитися до місця події — і все в його поводженні виказувало страх, лють і тривогу.

На перехресті вулиці Оберкампфа я спробував подолати неспокій, що передався мені від пса, та що далі я їхав вулицею, то грізнішим ставало його ричання. Мордою він став тицяти у кермо — ніби намагався зупинити мене чи змінити напрямок руху.

— Сидіти! От дідько! Та зупинися ж ти, Жулю!

Різко звернувши вбік, я урятував велосипедиста, що мчав просто на мене. Я помітив місце для стоянки автомобілів інвалідів навпроти будинку номер 95 і загальмував, не зважаючи на гудіння вантажівки за мною.

— Ну що, Жулю, тепер заспокоїшся?

Він дивився на мене запитально і водночас зверхньо.

— Гаразд, ходімо! Хіба не заради цього ти мене шукав?

Пес одним стрибком перебрався на заднє сидіння і кинувся вниз, намагаючись забитися якомога далі. Незважаючи на зверхній погляд, терплячим цей собака не був. Я нахилився, щоби впіймати повід. Цієї миті у віконце авта постукали. Жіночка в однострої і з пакою штрафних квитанцій. Я опустив скло.

— Месьє, ви зупинилися на місці для інвалідів.

— Авжеж, я в курсі. Це пес-поводир для сліпих.

Якусь мить гладуха незворушно роздивлялась мене, потім розвернулася до лабрадора, що намагався залізти під килимок. Тоді я уточнив:

— Його власниця мешкає тут.

Гладуха, не відреагувавши на мою усмішку, показала на лобове скло:

— У вас немає потрібної позначки. Рушайте, або я складу протокол.

Я швидко вибрався з авта і випростався перед нею пихато, немов досвідчений воїн.

— Зробіть ласку, пані, почекайте мене тут хвилинку! Проблема саме із власницею цього собаки: я побоююся, що на неї напали! Або краще так: ходімо зі мною, можливо, доведеться викликати поліцію.

— Месьє, я і є поліція. І я наказую вам рушати.

— Заждіть, я швидко!

Я побіг між автомобілями. Підійшовши до будинку номер 95, обернувся. Гладуха-поліціянтка стояла й спостерігала за мною, поклавши ручку на паку квитанцій. Я натиснув кнопку 7 на домофоні.

— Так! Хто там?

Голос старенької пані. Певно, це була її мати або бабуся.

— Доброго дня, мадам. У вас усе гаразд?

— Та звісно, все добре! А що таке? Хто ви?

— Аліса вдома? — миттю заспокоївшись, запитав я. — Тут Жуль...

— Жуль?!

Її голос підскочив на три тони, зачепившись за октаву. Почувся зойк якогось чоловіка та звук меблів, що падали.

— Ні, Бертране, лежи...