Старицький М. П. - Поетичні твори, Старицький М. П.

на ставку.

 

Як я любив у нічку весняну

Жабиний гвалт, а часом тихий стогін,

Гукання парубків, дівчат веселий гомін

І пісню з-за лугів розкішну, голосну!

 

Як я любив уосени в стіжках

Хліб коло хат, а ранками ясними

Селян за працею хапливою між ними

І стукіт говіркий ціпів по всіх токах.

 

Як я любив зимової доби

При каганці і веретін сюрчання,

І бесіди, і пісню чи ридання

Тихесеньке жіночої журби.

 

Як я люблю безрадісно тебе,

Народе мій, убожеством прибитий,

Знеможений і темністю сповитий,

Що вже забув і поважать себе,

Потративши свої колишні сили…

Як я люблю твої сумні могили,

Україно! Як я люблю тебе!

 

І ось тепер та мучена любов

Мене жене в далеку чужину…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

УЧТА

 

 

Сіяє палац. У світлиці

По стінах, стелі, тут і там,

Горять вогні, мов ті зірниці,

На втіху спещеним очам.

 

Біліють обруси стягою,

Гра скло веселкою на них,

Столи аж гнуться під вагою

Потрав розкішних, дорогих.

 

Кругом пани святково вбрані,

Між них, мов квітник чарівний,

Тонкі панни і ситі пані -

Зійшлись на бенкет голосний.

 

Їдять і п’ють, що прагнуть тільки,

Аж похилилися кряжі;

Дзвенять склянки, шуршать тарілки

І цокотять по них ножі.

 

Музика гра, лоскоче вуха,

Палають очі від вина...

А в мене й тут ледача скруха

Зі дна душі таки зрина.

 

І виклика другі картини:

Степи й чернігівські бори,

Зими лихої хуртовини,

В заметах хати і двори.

 

Голодний люд без хліба, соли,

В своїх нетоплених хлівах,

Де не прогляне світ ніколи,

Де глупа ніч, де рабський страх;

 

Похилі голови від туги

Під непоборную біду,

І од старезної наруги

Тупа покора на виду.

 

І скрізь обличчя смерті бліде,

Рядок новеньких могилок...

Та як же й в пельку мені піде

Цей ласий, вкрадений шматок?

 

НА РОКОВИНИ ШЕВЧЕНКУ

 

(До поновлення могили) 12

 

 

За Каневом, на горах, аж на чо́лі,

Де унизу Дніпро щось гомонить,-

Могила єсть; її дощі поволі

Розмили вкрай: дубовий хрест лежить;

 

І щовесни з гори рвуть хвилі глину,

Обвалюють у воду береги,

Щоб вирвати в недбальців домовину

Й на дні сховать останки дорогі…

 

Хто ж там лежить? Кобзар наш незабутній,

Що возприяв «терновий» за любов;

На чужині зітхнув він дух славутній

І тліном лиш вернувсь додому знов.

 

Ні, він не вмер! Поки ще наше слово

Лунатиме серед степів, лугів,

Його пісень розіллється чудово

Мелодія по сизій млі віків.

 

І заповіт братерства та любові,

Що він нам дав, як стяг, на боротьбу,

Перелетить луною в інші мови

І правдою подужає злобу.

 

Настане час, і з тим новим псаломом

Ми підемо по стогнах городів,

І воздамо з тимпанами та дзвоном

Хвалу йому, заступнику рабів.

 

Настане час... Хоч і зима панує

І в глупу ніч мовчить ще правди дзвін,-

А темний люд і поночі простує

На гору ту, де мученика тлін.

 

1882

 

ДО М. ЛИСЕНКА 13

 

 

Жалібно́го на струнах не грай,

Мій єдиний, коханий мій друже!

І серде́нька мого не вражай,

Бо воно і без того недуже.

 

А утни мені пісню одну,

І широку, й веселу, як воля,-

Щоб, почувши співочу струну,

Усміхнулась і мачуха-доля!

 

Щоб спалахнув огонь у крові

І забилося се́рденько мляве,

Щоб роїлись заміри нові -

Стать до праці за чесне, за праве!

 

Сльози - неміч жіноча, слаба,

А нам треба розбуркати сили,

Щоб піднять того брата з могили,

Просвітить вікового раба.

 

Так не грай же сумного, не грай,

А таку вдар-но пісню завзяту,

Щоб долинула й в темную хату

І там жовч зворушила украй!

 

1882

 

ЗАБУТЛИВІ ЛЮДИ

 

 

Забутливі люди... Чи ви ж мені змала

Колись не казали щоденно, бувало,

Що нам заповідав господь розіп’ятий,

Щоб люди любились, як друзі й співбрати?

Я вчув вас... і серцем недужим радію,

Сховав заповіт той, як кращую мрію,

Ховав, і ховаю, і буду ховати...

За віщо ж докорі на мене вставати?

Невже пак за теє, що вірю слухняно,

Що слово справдиться і час той настане?

 

Забутливі люди... а в школі ж ви сами

Мене наставляли якими речами?

Що всі ми єдиної матері чада,

Що чесність і щирість - найперша засада…

Чого ж ви з посміхом мовляєте нині,

Що я розумінням подобен дитині?

Чого ж мене гонить повсюди догана,

Що я захищаю бездольця від пана?

Що я не боюся ворожого миру,

А руку здіймаю за правду, за щиру?

 

Забутливі люди... те слово гаряче

Й натхнуло відвагу у серце хлоп’яче,

Що тра пильнувать і кохати родину,

Нехибно за неї стоять до загину,

Хоч би й довелося в заранню могилу

Зложити юнацьку надломану силу!

За віщо ж тепера ту саму любову