Федькович Юрій - Поетичні твори, Федькович Юрій

молодого запіла в любий звук,

А в ній ся відзиває старого мутен гук.

 

Співають о коханню, співають о гаразді,

О вірі і о честі, о славі, і о слажді,

Співають усе красне, що в людях людських є,

Співають усе любе, що в серці людськім б’є.

 

Забувся кепкувати дворян, безличний трут,

Зухвалі жовняриська поклони богу б’ют;

Цариця не могла вже зневолити чувствам -

Узяла квітку з грудей та й дала співакам.

 

«Звели-сте мої люди, тепер ще й дружину́!?» -

Так крикнув цар остеклий, гей змій, ся лиш здригнув

Та й шпурив острий палаш молодцеві у грудь -

Мість пісней з них посоки кроваві д горі б’ють.

 

І гей би буря мела, так кождий утікав.

На рученьках старого співак уже сконав;

Плащем єго вгортає, виносить го надвір,

Садить на ворон-коня, лишає дикий двір.

 

Но перед пишнов брамов співак старенький став

І вхопив свою арфу, що славов досі грав,

Та й тріснув нев до слупа камінного оклік,

Та й крикнув, аж ся голос по всіх мурах промик:

 

«О горе - ясні мури! Навіки най же тут

Ні струна не задзвонить, ні пісні не звучуть!

Ні,- плач лиш та неволя най вами гомонить,

Аж кара вас господня на грузь не розвалить!

 

О горе вам, городи, тобі, маєвий цвіт!

Дивіть, яке се личко, дивіться, ой дивіть!

Аби-сте повсихали керниці, жерела,

Камінєм поставали, без кіти, без зела!

 

О горе, чорний збую, піб’є тя наша кров,

Аби-сь ти більше слави на світі не найшов!

Ім’я твоє най піде у пропасть та у ніч,

Як дух той, що сконає, вітрами піде пріч!»

 

Старий прорік се слово, а господь єго чув.

Де замок став бувало, то як би і не був!

Лиш слуп оден голосить, який тут раз був збит,

І той уже попукав - туй-туй ся повалить.

 

А де городи були - пустиня на оклік,

Не видко стебелинки, водиці ані пік.

Царя ніхто ні в пісні, ні в книзі не згадав -

Западок і Забуток! Співак го так прокляв.

 

Стрілець

 

З німецького, Ф. Шіллера

 

 

- Не волів би-сь, милий синку,

Йти з ягнятком на толоку?

Вно пасеся божу днинку

Берегами при потоку.

- Ні, пусти мня, моя мати,

В сині гори полювати!

 

- Не волів би-сь, мій соколе,

Пасти стадо до трембіти?

Лісом піють колоколи,

Пташка буде з ними піти.

- Гей, пусти мня, моя мати,

В чорні гори погуляти!

 

- Не волів би-сь ти звоздики

Поливати у городі?

Гори темні, гори дикі,

Нич у скалах ся не родить!

- Дай ми спокій, не бороню!

Мати, мати,- в гори гоню!..

 

Та й полетів син на лови,

Далі, далі, все лиш далі,

Від діброви до діброви,-

Аж залетів в темні скали.

Перед ним, як дика птиця,-

Перепуджена кізлиця.

 

Де скалище, де урови -

Легким скоком ними точить;

Де заломи, де засови -

Ніби вітер, перескочить.

Але хоть най як втікає -

Він їй з луком настигає.

 

На найвищій стромовині,

На найвищім стала розі,

Де земля вже в пропасть гине,

Де ні звір пройти не може.

Перед нев - безодні, скали,

Ззаду - ворог подуфалий.

 

Вна до него очі зносить,

Чей житє їй подарує;

Вже надармо, най не просить,-

Вже-бо з лука в ню простує.

Аж - скала ся розмикає,

Дух господній виступає.

 

І здоймає світлі руки,

Обгортає сиротяти.

- Хто ти каже смерть і муки

Аж у мої гори слати?

Світ великий - все му радо;

Чо ти гониш моє стадо?»

 

Трафунок

 

 

Якось тому було - цить, місяця мая,-

Піщов я рубати бучину до гаю,

Бо дідько оногда,- чекайте: що-м віз?

Коноплі, здається,- сфармачив ми віз.

 

Приходжу до гаю, осмотрюю дуби -

Аж тутки на краці сидя си голуби.

А я си гадаю: ото ж би то див,

Аби я одного принаймні не вбив!

 

Шпуряю сокиров - ото ж ми ся вдало;

З цілої гілляки ні листа не впало!

А голуби мої фур-фур собі в день -

Я вивалив очі та й стою як пень.

 

Тфі, пек єму, лихо,- подумав я далі,-

Аби вже й голуби за дурня мня мали!?

Ви того, пся пари, не діждете чей!

Хапаю сокиру - за птахами: дей!

 

Забіг я у хащу, у хащі калина,

Я дивлюся ближче - а тамки дівчина!

Ширинку си шила, ци що там за шмат,

Та й ще і співати заставив ї кат.

 

«Заткай же си, дівко, на продаж ті зуби!

Не видиш ти світа, що пудиш голуби?»

А дівка ще дужче в калині гуде -

Голубчики мої хто знає вже де.

 

Тото ж тобі, дівко, раз буде наука!

Гей, боже, як затну бардичку до бука -

Та далі до дівки, та в личенько: цям!

Рціть самі: не треба огрози дівкам?

 

Цілую, цілую, аж лупиться шкіра.

А дівка - міркуйте, що може зла віра! -

Узяла свій пояс - богдай же ся встік! -

Зв’язала мня з дубом, а я - ні в той бік.

 

Та як мня зв’язала - та в ноги до ката!

Я хочу ловити - гуп! - лежу, як лата.

А вна