Володимир Дмитрович Михайлов - Глибокий мінус, Володимир Дмитрович Михайлов

в секунду більша, — переможно виголосив Кленов. — Напрямок відомий… Земні зачекають. А ми з вами ще раз подивимося на Чорних Журавлів Всесвіту…






ГЛИБОКИЙ МІНУС

1

Колін повільно повернув ключ ліворуч і вимкнув ретаймер. Із заплющеними очима посидів у кріслі водія, але серце, що закалатало в раптовому приступі гніву, не вгомонялось. Тоді він виліз із хронокара і всівся просто на землі.

Раптом він стрепенувся і повернув голову. Зліва донеслося важке пихкання, і Колін автоматично відзначив, що до води пробираються гадрозаври — ящери, величезні і зовсім непривабливі. Але вони пройдуть стороною, та й, крім того, тут, у мезозої, просто неможливо було зосереджувати увагу на кожному ящері. Бо тоді тільки це й довелося б робити, а працювати стало б ніколи.

А все-таки де Юрко?

Ага, справа долинуло щось, що нагадувало мелодію. Це вже була інформація. Хоч коливання повітря, які долетіли, мелодією назвати можна було тільки з великою натяжкою. З величезною. Співак! Колін глузливо скривив губи. Ледацюга…

Мелодія наближалась. Тоді Колін звівся па ноги. Він розставив їх ширше і вперся куликами в боки. Нагнув голову і саркастично посміхнувся. У цій позі Колін чекав і далі.

Наступної миті Юрко побачив Коліна. Хлоп'як ішов, старанно зображуючи безтурботність. Він навіть знову заспівав.

— А он, — виспівував Юрко, — он високі дерева, хоч, може, то й не дерева. І велике жовте сонце. Як тепло тут! А он стоїть Колін, великий хронофізик. Він надувся, Колін. Він гнівається. Що він скаже мені, Колін? Що він зробить?

— Про це ти зараз дізнаєшся, — похмуро мовив Колін. — А скажи-но мені, великий артисте, хто спалив рест у хронокара?

— Хто спалив рест у хронокара? — заспівав Юрко, спинившись кроків за десять від Коліна і не виявляючи бодай найменшого бажання підступити ближче. — Звідки я знаю, хто спалив?.. Може, Ліна… Або Ніна. Або Зоя… Не підходь, ти! — останні слова соліст вигукнув скоромовкою.

Колін поморщився.

— Краще не кивай на дівчат. Завжди доцільніше зізнатися самому.

— Що ж мені вдіяти, — плаксиво сказав Юрко, — коли я таки справді не знаю, хто спалив рест? Ніби я не вмію водити хронокар. А коли вмію — а вмію ж, га? — то, виходить, я не міг спалити рест. Як ти гадаєш?

Він зробив паузу. Колін стояв усе в тій же позі, що не віщувала нічого доброго. Юрко зітхнув.

— Проте я готовий полегшити твоє становище, о вельмишановний керівнику. Своїми руками заміню рест. Хай уже. Мені завжди доводиться лагодити те, що ламають інші. Я заміню рест. — За цих слів на обличчі його з'явився вираз високого й спокійного благородства. — А посуд зате хай помиє Ван Сайєзі.

Колін зітхнув. Легковажність плюс брак мужності — оце Юрко. Як добре було б в експедиції, коли б не він зі своїми вибриками. Зовсім пропадає робочий настрій…

— Невелике це задоволення — бути твоїм начальником, — мовив Колін, суворо дивлячись на хлопчиська. — Втім, я все це врахую, коли складатиму звіт.

— То я пішов, — поквапливо сказав Юрко. — Де в нас запасні рести?

— Кожен член експедиції мусить знати це напам'ять, — намагаючись зберегти спокій, роздільно вимовив Колін. — Знати так, щоб, навіть коли тебе збудять серед ночі, відповісти, ні на секунду не задумуючись: «Запасні рести зберігаються в лівій верхній секції багажника». Людина, котра не знає цього, не може брати участі в експедиції, яка вирушає в мінус-час, у глибоке минуле Землі. Ти зрозумів?

— Та звичайно, все ясно, — сказав Юрко й побіг до хронокара, підстрибуючи та роблячи по три кроки однією й тією ж ногою.

Колін похитав головою. Потім він повернувся і неквапливо рушив до другої позиції, де ще вранці стояв хронокар Сизова. Присів на звалений стовбур і замислився.

Коли справи в експедиції ладилися, можна було, дозволивши собі невелику перерву, сидіти отак і відчувати, як тече, і чути, як дзюрчить плинний час. Як ніде, це відчувалося тут, у глибокому мінус-часі, в далекому, ой, якому ж далекому минулому Землі. Ставало трохи моторошно, коли думав про ті мільйони років, які відділяли експедицію від радісної і легкої сучасності. Там би й працювати. Але місце зорельотчика — в космосі, а хронофізика — в мінусі.

Точніше, в одній із шахт часу. Там, де пірнати в минуле було, завдяки меншій густині часу, легше, аніж в інших місцях. У шахті номер два, на рівні мезозою, й перебувала зараз ця група експедиції.

Тут було чимало роботи. Слід було з'ясувати причини, чому рівень радіації на планеті в цю епоху знову різко змінився; зрозуміти, чого вимерли динозаври. Зіставляючи ці дані з результатами груп, що працювали вище і нижче, можна буде збагнути, чи не позначаються ці стрибки на стійкості процесу еволюції, а головне — встановити, що ж саме є причиною цих стрибків: може, спалахи наднових або ще щось.

Тому до складу експедиції входили і зоологи, і ботаніки, і радіофізик, і хімік, і астроном, і, звичайно, хронофізики. І Юрко, котрий, власне, ще був ніхто, але вельми хотів ким-небудь стати.

Проте навряд чи це йому вдасться. Хоч він начебто й тяжіє до зоології. Та самого бажання мало, потрібна вдача. А її нема. І нарешті Юрко не займається наукою. Він бавиться нею.

Добре, що експедиція складається не з Юрків. І та група, яка нині в силурі займається трилобітами, їхнім розквітом та загибеллю, вільно пересуваючись у своєму хронокарі на мільйони років; і група Рейніса — Ігошина в археї, біля колиски життя; і обидві групи вищих рівнів — усі вони складаються з серйозних людей.

Верхнім групам особливо тяжко: кожна з них складається всього з однієї людини. Петько і Тер. Кожен з них — один на мільйони років…