Володимир Дмитрович Михайлов - Глибокий мінус, Володимир Дмитрович Михайлов

А втім, усі ми тут одні. Станься що-не-будь — ніщо тобі не допоможе, ні минуле, ні майбутнє… Він уже замінив рест? Так хутко?..

Юрко вийшов з-за хронокара і наблизився, все так само пританцьовуючи. Вуста його кривилися в переможній посмішці. «Ну, поставив», — подумав Колін. Гаразд. Добре, що Сизов пішов. Аби він був тут, не стримався б від саркастичних тирад з приводу якості підготовки деяких мінус-хроністів. Але Сизов зараз уже наближається до сучасності. Зробить профілактику і привезе енергію.

Швидким рухом Колін затулив вуха. Це був не ящір, це Юрко кинув свій бойовий поклик.

— Годі, — буркнув Колін. — Я все вже зрозумів.

— Далебі, ні, — посміхаючись, відповів Юрко. — Чи не скаже вельмишановний керівник, на якій, власне, підставі він бере участь в експедиції?

Колін спохмурнів. Починаються ці дурні жарти.

— Адже той, хто не знає, де зберігаються запасні рести, не має права брати участі в експедиції, правда?

— Ну?

— Так ось, високий керівник не знає. Вони зовсім не зберігаються в лівій верхній секції багажника. Там узагалі нічого нема. Секція порожня. Рест зберігався у верхній секції над дверима. Коли б не я з властивим мені інстинктом слідопита, наставникові довелося б довго шукати…

— Ану, стривай, — промовив Колін, досадливо поморщившись. — Це яка ще секція над дверима? Ніяких там рестів ніколи не було. Увесь пакет лежить там, де я сказав.

— Можливо. Тільки там не було ніякого пакета. І ніде не було. Всього один рест. Там, де я сказав.

Колін сердито пробурмотів щось, підвівся, старанно обтрусив штани.

— Ось я зараз тобі покажу…

Він широко закрокував до хронокара, смакуючи наперед, як зараз вийме із шафки плоский пакет, залитий задля безпеки чорною п'янкою масою, тицьне сосунця носом у рести і скаже… І скаже… І…

Його руки обмацали секцію: спершу спокійно, відшукуючи, до якої ж стінки притиснувся пакет. Потім ще раз, хутчій. Потім зовсім швидко, пальці ледь тремтіли. Голову в шафку одноразово з руками не втиснути, і Колін нишпорив, повернувши набік обличчя і зберігаючи на нім той напружено-досадливий вираз, який буває на лицях людей, що перезаряджають касети на світлі. Врешті Колін розігнувся, вийняв руки із секції, здивовано звівши брови, глянув на порожні долоні.

— Нічого не розумію.

Юрко глузливо хихикнув. Колін зазирнув у сусідню секцію. На підлогу полетіли захисні костюми, білизна, якесь шмаття — Колін тільки все дужче сопів, дістаючи кожен новий предмет. Із третьої шафки з'явились консерви, посуд та інше кухонне начиння. Секцій у багажному відділі було багато, і після кожного обшуканого сховища обличчя Коліна ставало все похмуріше. Зрештою вийнято все з останньої шафки. На підлозі височіла піраміда з банок, склянок, ганчірок, касет, запасних батарей, сковорідок і ще чогось. Пакета не було.

— Прибери, — сказав Колін крізь зуби. Різко повернувся, стукнувся плечем об відчинені дверцята, гаркнув і виліз із хронокара.

Юрко не наважився перечити: він знав, коли жартувати не слід. Щось мурмочучи нещасним голосом, він узявся за купу. Колін ступив кілька кроків і спинився, потираючи чоло. Від такого в будь-кого могла розболітись голова.

Рестів нема. Нема всього пакета — п'ятьох новеньких, справних деталей, замість них Юрко знайшов одну-єдину. Знайшов зовсім не там, де слід було. І — один. Звідки взявся цей рест? І куди поділась решта?

Колін довго згадував. Нарешті пригадав, рест лишився в секції над дверима ще з минулої, сьомої комплексної експедиції, яка вперше дісталася до мезозою. Це був рест, що вже попрацював. Ще придатний, правда. Та тільки ніхто не міг сказати, коли він згорить. Те могло статися будь-якої хвилини.

Добре, що нікуди не треба рухатися. Інакше — біда. Та річ не в цьому. А в тім, що не десь там — у мінус-хроністській експедиції раптом, ні сіло ні впало зник цілий пакет рестів. Єдиний резервний — на хронокарі. Так не годиться. Це брак відповідальності. Це могло б поставити під загрозу виконання наукової програми, і добре, якби не щось більше.

Та й рести зникли, певно, не без допомоги нього юного ледаря. Безсумнівно.

Може, він надто вже чіпляється?.. Ні. Хлопчак, з якого майже ніякої користі в експедиції — так, дуже ймовірно, що ніякої, — шукає розваг. Возиться з ящерами. Гасає туди-сюди. Бере хронокар, що взагалі заборонено. І спалює рест. Добре, що на машині є автоматика, яка одразу ж виводить хронокар із субчасу. А то б…

Отже, доведеться просити рести з резерву Сизова. І переживати всю цю історію. Замість того щоб аналізувати вже одержані результати, систематизувати їх, визначати нові напрямки… Замість цього керівник експедиції думатиме про долю пакета рестів і ставитиме себе під удари сизовських дотепів.

Колін зітхнув. Звідти, де на низеньких колесах стояв хронокар — напівпрозорий еліпсоїд з трохи роздутою багажною частиною, — долітав глухий стукіт і дзенькання металу. Це Юрко виймав спалений рест. «Треба мати особливий талант, щоб так дотла спалити рест, — подумав Колін. — Там уціліло десятка півтора комірок, не більше».

Втім, досить. Надто багато переживань. Вони не сприяють успішній діяльності. Краще думати про інше. Про роботу.

Треба думати про ту закономірність зміни рівня радіації на планеті, яка начебто стала окреслюватись, коли узагальнювали останні дані. Тут, у мезозої, зроблено вже майже все. А ось у силурі й археї… так, там ще можуть бути відкриття. Ех, якби групі Арве вдалося підійти в часі якомога ближче до моменту зміни рівня та простежити, як вона відбувається, оця зміна: стрибком чи плавно наростаючи, і які явища — космічні чи місцевого порядку — її супроводжують. Правда, дослідників попереджено, щоб не ризикували. Та коли вони все-таки одержать переконливі дані… то, можливо, зовсім не марно ми витрачаємо енергію в глибокому мінусі.

До речі, енергію привезе Сизов.

Колін невдоволено здвигнув плечем. Спогад про Сизова вернув його до думок про те, що скоїлося, і він твердо вирішив: надалі експедиція обходитиметься без Юркових послуг. Кому потрібні такі практиканти? Хай собі вправляється вдома. На котах. Возити