Володимир Дмитрович Михайлов - Глибокий мінус, Володимир Дмитрович Михайлов

знову входив у форму. — З мене багато хто кепкував, мене називали мисливцем за привидами, запевняли, що мені нічого не пощастить впіймати. І я не зловив…

— І в цьому саме й є ваша перемога, — сказав Ігор.

— Я не люблю загадок, — огризнувся старий. — І, якщо можете, не влаштовуйте тут сеансу гіпнозотерапії. Я ще не вмираю і, смію запевнити, зроблю це ще не так швидко. Нічого не втрачено. Ніяких дріб’язкових втішань, еге ж. Отже, я переміг. Як саме? Ну?

— Подумайте! — сказав юнак. — Адже це Чорні Журавлі Всесвіту!

— Ну й що?

— Адже вони живі — ці ваші Журавлі…

Найстаріший випростався. В рубці панував спокій, звичні криві ковзали по екранах, високий спів приладів раптово став чутним.

— Живі?.. — вражено прошепотів він.

— Авжеж! Ніхто, окрім живих істот, не може довільно змінювати швидкість і напрямок польоту. А вони зробили і те й інше.

Найстаріший опустив голову, провів долонею по чолу. Воно було мокре від поту.

— Мало того! — казав далі Ігор. — Пам’ятаєте, як вони шарахались од вашої пастки? Це не поле відштовхувало їх — вони ухилялися самі. Вони повідомляли один одного! Ви говорили, що вже робили спробу ловити їх у такий спосіб? Ну, тоді?

Кленов кивнув.

— Так от. Вони знають, розумієте, знають про цей спосіб! Ви навчили їх…

— Живі… Це не вкладається в голові.

Біолог усміхнувся.

— Треба вкласти.

— Але… як же вони живуть? Де?

— Тут! — сказав біолог. — У просторі. Чому ви гадаєте, що життя можливе тільки на планетах? Хіба сам простір не може бути пристанищем живих істот?

— Міжзоряний простір — оселя життя? Але хто чув про таке?

— І це говорите ви? А хто до вас чув про Чорних Журавлів Всесвіту?

— Чим же вони живляться? Чим?

— Очевидно, енергією, — сказав юнак, м’яко натиснувши на плечі старого і змушуючи його знову опуститися на ложе. — Очевидно, променевою енергією. Тому в них максимальна площа при даному об’ємі. Тому вони так люблять Нові: там вони одержують максимум енергії.

— А пересування?

— Ви краще за мене знаєте, що тільки ракета може пересуватися в просторі. Вони випромінюють, очевидно, кванти дельта-поля. Ви знаєте, що це — важкі кванти. Потрапивши в це поле, і вибухнув, очевидно, корабель… Поле йде і попереду їх: вони володіють чимось на зразок природних локаторів. До речі, цим, можливо, й пояснюється їхній стрій конусом: за такого строю жоден з них не потрапляє у вихлоп іншого і не заважає локації.

— А розмноження?

— Ви питаєте в мене занадто багато, — сказав Ігор. — Ми не знаємо, як вони народжуються, як помирають. Але й про це дізнаємося — з часом. А поки що ясно одне: Чорні Журавлі Всесвіту — це життя. Досі нам невідоме життя. Яка ще перемога вам потрібна?

— Але тоді це вороже нам життя?

— Чому? Ви ж самі говорили, що тепер кораблі мають потужний захист. Хоч би наш…

— Наш… До речі, як вам вдалося прийти до цих висновків? Ви знаєте далеко більше, ніж мені здавалося.

— Просиджування в одній рубці з вами не минає безслідно, — сказав Ігор. — А ці три дні у мене аж голова обертом ішла. Допомогли ваші записи. Вони…

— Так, так… Але, як би там не було, від Журавлів ніякої користі, хлопче. А коли так…

— Це — живі істоти, — заперечив Ігор. — Пам’ятаєте, ви говорили про Нові?

— То й що?

— Там, куди вони летять, теж спалахне Нова. Якби там, у тому районі, була колонія, ми змогли б подати сигнал. Трагедія Коринтери не повториться, Найстаріший!..

Відсторонивши біолога, Кленов поволі підвівся. Обережно ступаючи, пройшовся по рубці й всівся в кріслі за пультом. Руки його тремтіли.

— Нехай життя це і буде пам’ятником вашому другові, — м’яко сказав юнак. — Життя не тільки Журавлів. Життя тих тисяч колоністів, яких можна буде врятувати за багато прийдешніх століть. Адже тепер варто лише помітити їх, визначити напрямок — і подати сигнал…

— Життя… — сказав Найстаріший. — Як усе це дивно й незвично! Хоч правда, — адже й гіпотези бувають друзями, і з ними також шкода розлучатися. До речі, це означає, що в спектрах Нових — точніше, майбутніх Нових, є особливості, які вловлюються Журавлями. Іншого шляху інформації бути не може. Цікаво… Про це слід подумати!..

Ігор усміхнувся і промовчав.

— Так, — сказав Найстаріший по паузі, — ви зробили колосальне відкриття. Життя у просторі… За загибель мого друга помстилися саме ви. А ви ж шукали зовсім інше…

— І ви шукали зовсім інше. А знайшли ми разом…

— У них диявольське чуття, — сказав Найстаріший. — І якісь дикі способи спілкуватися між собою. Не одна ж зграя їх на світі! Яка безодня нового! Втім, те, що ви говорите, — це також поки що лише гіпотеза. І все. Одна з…

— Ясна річ. Насправді може бути й зовсім інше тлумачення. Люди про все дізнаються, — відповів юнак.

— А я тепер навіть не знаю, що мені робити.

— Як же це? А хто ж буде вивчати їх?

— Ви. І багато інших.

— Найстаріший, тут необхідний ваш досвід! По суті, мета ваша не зміниться. Все ті ж Журавлі… А зараз — додому. Вам треба відпочити. А я ще хочу побачити і простих журавлів, земних.

Скільки я лежав? — запитав Кленов.

— Майже три доби.

— Он як… Наскільки я пам’ятаю, ви самі напросилися на мій корабель?

— Так… — відповів юнак розгублено. — Але…

— Ніяких «але»! — сказав старий. І це був знову колишній Кленов. — Із земними журавлями вам доведеться почекати, мій хлопче…

— Що ж ви хочете?

— Моя швидкість — на двадцять тисяч