Володимир Дмитрович Михайлов - Глибокий мінус, Володимир Дмитрович Михайлов

було у промені дельта-комбайна, що бив на тисячі кілометрів, в мертвому мовчанні міжзоряного простору пропливали повз корабель. Вони йшли бездоганним конусом, набагато точніше, ніж літали земні журавлі. І дивним, і примарним здавався їхній політ людям, які закам’яніли біля відеоекранів. Проліт кожного Журавля тривав мить — корабель ішов паралельним курсом, лише трохи відстаючи від ключа, — і за цю мить прилади корабля вловлювали наростання дельта-поля при наближенні кожного полотнища, потім його миттєве зменшення і знову наростання до максимальної величини, набагато більшої за першу, стрімке падіння до нуля — і все починалося спочатку.

Вони пролітали мимо — Журавлі, на яких старий полював так довго і яких бачив, судячи із статистики попередніх випадків, либонь, останній раз у житті. Остання можливість виконати своє завдання вислизала від нього разом з цими чорними полотнищами… Та він ще не був безсилий.

Він ще був дуже сильним, бо людина, яка шукала і знайшла, завжди буває незмірно сильнішою за ті перешкоди, які можуть постати на її шляху. Бо перший обережний дотик до нового і невідомого служить тільки розвідкою перед тим, як це невідоме буде схоплене впевненою хваткою розуму теоретика і рук експериментатора, а Найстаріший був і тим і другим. І коли б сталося так, що йому потрібні не дві, а чотири руки, то дві інші — він раптово відчув це — були тут, поруч, готові вчасно перехопити важелі. Він був ще дуже сильний і тому, що енергоцентраль продовжувала працювати, а кожен наступний Журавель пролітав усе ближче — це був конус, а не циліндр, — і треба було тільки повторити операцію відімкнення корабля і ввімкнення генераторів, щоб знову закинути дельта-поле. Ігор вмить зрозумів цей задум: не змігши впіймати Журавлів у заздалегідь розставлені сітки, Найстаріший хотів тепер накинути їх на одного з них у той момент, коли Журавлі пролітатимуть поблизу корабля. Біолог простяг було руку, та якась нова думка спинила його намір — рука повиснула в повітрі, і тільки щось схоже на усмішку ковзнуло по губах.

Стрілки приладів знову хитнулися, коли потужний згусток дельта-поля був викинутий випромінювачами корабля. І знову двоє припали до екрана.

Незрима і все ж матеріальна сіть ринулася саме у проміжок поміж двома Журавлями — і задній із них неминуче мав заплутатися в її потужних силових лініях. Але в ту мить, коли Найстарішому здавалося, що це вже неминуче, і він уже підніс був переможно руку, коли юнак уже аж присів, щоб через секунду кинутися в дикий, нікому не відомий урочистий танок, — неочікуване сталося знову.

Чорне полотнище раптово вигнулось і шарпнулося вбік. І нічим не можна було пояснити цей навальний ривок, що вивів його із зони дії пастки, коли він ще не ввійшов у зіткнення з нею. Кленов не збирався визнавати себе переможеним, але наступний Журавель відвернувся, ще й не дійшовши до місця попереднього, а третій — ще раніше. І скільки старий не мудрував, даючи підсилення, змінюючи фокусування, застосовуючи безліч хитрувань, миттю придумувати які міг тільки він один, — нічого не допомогло, і незабаром останній Журавель ковзнув мимо корабля, щоб, замикаючи стрій, з усе більшою швидкістю зникнути в темряві простору.

Такий вигляд мало це на екрані, і саме так це побачив Ігор. Але старому здалося, що останнє чорне полотнище, яке вислизало, здригнулося, на мить завмерло — і кинулося до нього, окутуючи його непроникливою, важкою й задушливою темрявою.

* * *

— Ну, як ви? — запитав Ігор.

Кленов поворухнувся і щось пробурмотів.

— Усе гаразд, — промовив Ігор. — Лежіть спокійно.

— Курс, курс?

— Завтра швидкість зменшиться до безпечної. Повернемо додому.

— А Журавлі?

— Вони далеко… — Ігор задумався і повторив: — Далеко…

Найстаріший без звуку відкинувся на вузьке ложе. Вуста його ворухнулися, і біолог нагнувся до нього, щоб почути.

— Життя…

— Не турбуйтесь, — сказав Ігор. — Ніякої небезпеки. Просто нервова перевтома. Ви надто багато літали. У вашому віці…

Уста Кленова скривилися в посмішці.

— Люди вмирають не од віку, — повторив він висловлену раніше думку. — Головне — розчарування. Я їх пережив чимало. І це — останнє…

Він на мить замовк, і юнак, скориставшись паузою, вставив:

— Ну, щодо цього, то можна сперечатися..

— Все життя за останні роки, — неголосно сказав Кленов. — І все надаремне…

— Чому ж надаремне?

— Вони відлетіли. — Найстаріший раптом сперся на лікоть і різко спитав: — Чи ні? Відповідайте!

— Вони відлетіли, — згодився Ігор. — Але не зовсім. Дещо залишилось.

— Знову записи, стрічки… Цього в мене й так було чимало. Не цього я хотів.

— Чого ж?

— Розгадати їх. Але для цього мені потрібен був хоча б один Журавель. Хоч би один!..

Юнак подумав, що дід, який лежить перед ним, — великий дід. Легенди говорили про нього — молодого, могутнього, такого, що домагається. Він старий, він немічний і зазнав поразки. Чого він хоче, спочинку? Журавля… Того журавля, що в небі, — як говорили колись… Чи захочемо всі ми журавлів, зазнавши останньої поразки, чи бодай думаючи, що ми її зазнали?

— Не обов’язково спіймати Журавля, — сказав він, та Найстаріший не слухав.

— Стільки років!.. — говорив він немовби сам собі. — Скільки я міг би сконструювати кораблів!.. Провести експедицій. Заснувати колоній… Адже я прожив багато літ.

Цього він міг і не говорити — тепер це було видно. Від бадьорості й моложавості Кленова немовби не лишилося й сліду: тепер це був справді дід, не тільки старий капітан, але просто дід.

— Але ж ви досягли мети! — сказав біолог.

Щось у його голосі змусило старого уважніше глянути в очі юнакові, і в тих очах він побачив щось таке, що примусило його сказати новим, чистим і вимогливим голосом:

— Кажіть!

— Ви хотіли дізнатися нове про Журавлів?

— Дурне запитання! — Це прозвучало роздратовано, і юнак зрадів тому, що старий космонавт, видно,