Енн Файн - Борошняні немовлята

Саймон відчайдушно намагався знайти хоча б якусь причину не брати немовля з собою.

— Я не можу. Там будуть хлопці не лише з нашого класу, сама розумієш. У команді з наших тільки я та Вейн. А побачать же всі. Вони луснуть зо сміху. З нас глузуватимуть!

— А ти не виставляй її напоказ.

— Ма-ам!

Вона ніколи не була у хлопчачій переодягальні? Невже вона не розуміє, що там не буває особистих речей? Велике щастя бодай раз на сезон уникнути ситуації, коли якийсь дотепник копирсається у твоїх речах, витягає звідти спідню білизну і влаштує грандіозну виставу, нюхаючи її та вертячи нею на всі боки; або користується твоїм дезодорантом, або цупить гроші на автобус.

Якщо борошняна малючка потрапить у переодягальню, її шанси на виживання нульові.

— Мамо, тобі доведеться за нею наглянути.

— Мені?

— Поки мене не буде.

«Саймоне, навіть не думай», — було написано в неї на обличчі.

— Саймоне, навіть не думай. Мене не буде вдома до дев’ятої. І якщо ти думаєш, що я візьму з собою твоє домашнє завдання…

Саймон вирішив.

— Вона може залишитися вдома сама. З нею все буде добре. Тут цілком безпечно. Я замкну Макферсона у вітальні, щоб він її не погриз і все таке. З нею все буде гаразд.

У маминих очах проскочила іскорка. Що це було? Здивування? Зацікавлення? Витівка? Він не міг збагнути.

— А як же правило номер п’ять?

Правило номер п’ять? A-а, донощики! Саймон схопив перелік правил і не без труднощів перечитав п’яте правило.

Надійні особи (чиї імена не підлягають розголошенню до завершення експерименту) будуть відповідальні за постійний контроль стану борошняних немовлят і дотримання учнями правил, перелічених вище. Цими особами можуть бути батьки, інші учні, шкільний персонал або представники громадськості.

Шкільний персонал! Старий Бецман напевно ж знає про футбол. Що він там казав сьогодні зранку, жбурляючи борошняне немовля? «Хіба ти не чемпіон на всю школу?» Може, він надумає непомітно пробратися і обнишпорити переодягальню в пошуках їхніх з Вейном немовлят.

Та «інші учні». А що, як він наказав ще комусь припильнувати за ними? Може, цього Джиммі Голдкрофта таємно призначено щуром? Підозрілий тип. Доносити на інших — цілком у його стилі.

І «представники громадськості». Пані Спайсер, їхня сусідка, постійно поправляє фіранки на вікнах. Таж вона природжена шпигунка! Така залюбки змовиться з ворогом. Їй це раз плюнути.

Ні. Нікому не можна довіряти. Можливо, навіть власній матері…

Його погляд знову впав на правило про донощиків. «Цими особами можуть бути батьки…»

Повільно, немов мимохідь, він подивився в її бік. Ця іскорка! Вона досі в її очах!

Та ну, бути цього не може. Тільки не мама. Як йому взагалі таке могло спасти на думку?

Хоча…

Ці батьки, вони ж ладні на будь-що задля освіти своїх дітей. У цій ситуації їй нічого втрачати. Хіба він не знав із власного гіркого досвіду, як низько вона може впасти? Протягом минулих років мати робила все можливе, щоб покращити його шкільну успішність. Погрози. Підкуп. Навіть покарання. Вона залишала його без кишенькових грошей. Вона забороняла йому виходити з дому. Вона кричала. Вона благала. Інколи навіть плакала (це було найгірше).

Шпигувати за ним було їй за іграшки. Для такої матері, як вона, це взагалі абищиця. Вона запросто впоралася б.

Він не може їй довіряти. Ні, однозначно не може.

Зітхнувши, Саймон узяв своє борошняне немовля зі стола й обережно загорнув його в рушник з емблемою «Тоттенгем Готспур»[8] — так, щоб виглядали лише очі.

— Гаразд, — сказав він, — нам пора йти. Наше перше футбольне тренування. Сподіваюся, мені не доведеться нагадувати тобі, як слід поводитися. Мабуть, дорогою мушу пояснити тобі правила гри.

Пані Мартін підійшла до вікна подивитися, як її син іде стежиною, пояснюючи футбольні правила маленькому мішечку з очима й чепчиком, загорнутому в рушник «Тоттенгем Готспур». Та не лише вона стежила за хлопцем. У сусідському вікні смикнулися штори. Пані Спайсер також не ловила ґав.

Саймон це теж помітив. Коли він повертав біля воріт, то зауважив, як у сусідки, попри безвітря, затряслися золотисті оксамитові штори. Він перервав своє пояснення різниці між непрямим вільним та кутовим ударами і, нахилившись ближче до борошняного немовляти, прошепотів у верхній кутик мішечка, який міг би бути вухом:

— Запам’ятай, не можна нікому довіряти. Нікому. Принаймні тут.

Гуп… Гуп… Гуп… Гуп…

Крик пана Фуллера долинав до Саймона з протилежного кінця футбольного поля.

— Хлопче, не гупай по м’ячу! Ніжніше з ним, ніжніше.

Саймон робив третє й останнє коло. Насправді йому добряче поталанило. Минулого року будь-який член команди за таке запізнення мусив зробити п’ятдесят відтискань. Порівняно з цим, тричі обвести м’яч навколо футбольного поля — раз плюнути. Напевно, старий Фуллер стає м’якотілим.

Гуп… Гуп… Гуп… Гуп…

— Юначе, ти що, глухуватий? Ти ж не голи забиваєш! Доганяй м’яч ніжно. Контролюй його. Так, наче м’яч прив’язаний резинкою до твоїх ніг.

Саймон не винен, що запізнився. Це все Вейн. Якби той не потягнув його за собою нишпорити порожніми класами по всіх партах у пошуках пляшечки коректора…

Зате як насміялися. Шкода, що він не встиг у переодягальню разом з усіма, щоб побачити обличчя Фроґґі, коли той узяв баночку з присипкою для ніг і прочитав новий напис:

Геніально.

Замалювати слово «запах» придумав Вейн. Але Саймон перший здогадався,