Енн Файн - Борошняні немовлята

Саймон думав зовсім про інше і не звертав уваги на його слова. Хіба ж він щойно не відкрив себе — одного-єдиного Сайма Мартіна, живого і (на відміну від індика) свідомого цього?

Відтоді Саймон ставився до себе по-новому: з повагою, з більшим інтересом. Відпочивальники вже не дивувалися, помічаючи, як хлопчина з віддаленого куточка стоянки дивно скручується — не так, як сім’я, що займалася йогою біля душових, а просто щоб побачити ті частини тіла, які він раніше чомусь ніколи пильно не розглядав: п’ятки, лікті, пуп, внутрішній бік стегна.

— Один Бог знає, на що він витріщається, коли залишається наодинці!

— Думаєте, бідний хлопчина розумово відсталий?

— Мені найбільше шкода його матір.

— Саймоне, припини! Бо люди подумають, що в тебе завелися воші.

Саймон не звертав уваги ні на перешіптування сусідів, ні на грізні мамині зауваження. Він був зайнятий. Зайнятий дослідженням свого величезного й довжелезного тіла — з цікавістю, зі справжнім зачудуванням, якого доти ніколи не відчував. У голові крутилася лише одна думка: «Це я». Насправді тут було щось глибше, щось значно важливіше, однак він не міг цього пояснити, та й ніхто його не питав.

Зате тепер у Саймона з’явилося запитання до матері. Визбируючи жорстку шерсть Макферсона з борошняного немовляти, він запитав:

— А яким я був?

Мама облизала кінчик пальця.

— Коли?

— Коли був немовлям.

Мати Саймона зиркнула на нього через стіл, примруживши очі. Ну от, варто лиш дати хлопчику ляльку, подумала вона, зітхаючи, і він уже замислюється про дітей. Що ж тоді казати про дівчат?

Однак запитання було щире, і хлопчик поставив його вперше за багато років. Син заслуговував на чесну відповідь.

— Ти був дуже милий, — сказала вона. — Прехороший, кругловиденький, з яскравими оченятами-ґудзичками. Ти був такий гарненький, що, коли ми гуляли надворі, перехожі зупинялися біля візочка, щоб протуркотіти до тебе кілька лагідних слівець і зауважити, як же мені пощастило з синочком. Кожен хотів з тобою побавитися. Безсумнівно, ти був найпрекраснішим немовлям у всьому світі.

Він розумів, що не варто засмучувати маму своїм запитанням, але втриматися не зміг.

— Чому ж тоді тато так швидко накивав п’ятами?

Мати спробувала вдатися до старого перевіреного способу й звести все до жарту:

— Треба віддати йому належне, Саймоне. Він і так протримався з нами аж шість тижнів!

Вираз синового обличчя свідчив про те, що така відповідь його більше не задовольняє. Мати це помітила і, вдаючи стару відьму, промовила:

— Кажуть, що він міг заглядати в майбутнє…

Але Саймон усе одно так і не всміхнувся.

Пані Мартін здалася. Вона проковтнула чергову ложку вечері, пильно дивлячись на Саймона, щоби зрозуміти, наскільки сильно він засмутився.

Саймон поклав борошняну крихітку перед собою і вдивлявся в її прекрасні круглі очі. Раптом він зовсім похнюпився. Припустімо, його тато справді міг бачити майбутнє. Та хіба ж це могло компенсувати те, що Саймон не може бачити минулого? Той, хто хоч раз бачив свого справжнього батька, міг бодай уявити його теперішній вигляд. Скажімо, прибрати кілька зайвих кілограмів. Розгладити кілька зморщок. Додати трохи волосся. Але якщо ти ніколи його не бачив…

— Чому нема фотографій? Так, у вас не було справжнього весілля і все таке, але чому нема взагалі ніяких фоток?

— Саймоне! У нас є фотографії! Безліч.

— Але не з ним. З ним немає жоднісінької.

— Ну, тому що він зазвичай фотографував.

— А ти не могла хоч разочок сфоткати його?

Мати жбурнула чайну ложку в цукерницю з такою силою, що цукор аж розлетівся навсібіч.

— Цікаво, звідки мені було знати, що він мене отак кине? До твого відома, жінкам не завжди вручають попередження за тиждень наперед.

Саймон висолопив язика і після короткої зневажливої паузи почав злизувати залишки розсипаного цукру з рук. Відтак перейшов до борошняного немовляти.

— Саймоне, не облизуй її! — сказала пані Мартін, а потім, замість того, щоб додати: «Вона валялась у собачому кошику», — попередила: — Ти можеш чимось її заразити.

Жарт був не надто смішний. Але Саймону стало краще вже від того, що мама доклала зусиль і пожартувала. Він усвідомлював, що, попри намагання зробити розмови про батька легкими, вона все ж розуміє: Саймон має причини дуже чутливо все це сприймати.

Закидаючи рештки вечері в рот, Саймон невиразно запитав:

— Коли ти вперше збагнула, що я — особистість?

Він не знав, якої відповіді очікувати. Можливо: «Коли тобі було вісім років» (він тоді відмовився піти на свято до Гіацинт Спайсер). Чи: «Ще в чотири рочки» (коли він влаштував таку істерику у взуттєвому магазині, що завідувачка особисто прийшла і дала йому ляпаса).

Однак мамина відповідь дуже його здивувала.

— О, ще за тижні до твого народження! Напевно, ми з тобою жили в різних часових поясах. Коли я бігала у справах, ти поводився так тихесенько, ніби тебе взагалі немає. Але варто мені було покласти голову на подушку, ти прокидався і починав мене гамселити.

— Це я так у футбол грав, розумієш? — гордо сказав Саймон.

Аж тут він дещо згадав. Зиркнув на годинник. Перше тренування цього сезону. Краще не спізнюватися.

— Мені пора.

Пані Мартін підняла виделку й ніж і плавно поклала його тарілку на свою.

— Пильнуй, щоб маленька панянка не забруднилася, — попередила мати, киваючи на борошняне немовля. — Обов’язково поклади її в безпечне місце.

Саймон ужахнувся.

— Я не піду з цим на футбол!

— Не з цим, Саймоне. З нею.

Він роздратовано відмахнувся від насмішки.

— Хіба я можу взяти її з собою на футбол?

— Саймоне, ти мусиш її взяти з собою.