Нік Ремені - Не плач, кохана!

— Подивися, як би з Іваном чого не сталося, — відсилає мене знову до вогнища Миша, коли вони з Окуджавою починають пиляти дерево.

Знімаю товсті рукавиці, беру голими руками жменю чистого до синяви снігу. Розтираю руки. Підношу їх прямо до полум'я. Краплі з моїх рук капають на багаття. Воно невдоволено шипить, кидається дрібними клубами диму. Мої мокрі руки стають бордовими, такими сухими, що лущиться шкіра.

Іван втратив свідомість. Лежить із заплющеними очима й тихенько стогне.

Обходжу його стороною. Не чіпаю. Нехай заспокоїться, нехай трохи вщухне біль, який не дає йому спокою.

Зайнятий цими думками, я не помічаю, що діється навколо.

— Бережись, Кулінар! — різко рвонув мене на себе Миша, який за лічені секунди уже був поруч зі мною.

Ми впали в сніг. Одразу за нами звалився кедр. Нас засипало снігом і дрібними гілками. Насилу піднялися.

— Що за день сьогодні такий, — голосно лається Молдаван, розтираючи ногу.

— Як би чого не вийшло, він ще не закінчився! — кажу з побоюванням.

— Навіщо вони в таку погоду нас виганяють, — обурюється Окуджава. — План їм дорожче, ніж ми.

— В обидва дивись, Кулінар. Щось часто ти замислюєшся, — ніяк не може заспокоїться Молдаван.

— Всяке лізе в голову.

— Рубка лісу — не місце для роздумів, — продовжує Молдаван. — Тут треба поводитися дуже обережно. Мало тобі, що на тому тижні декілька чоловік гав вловили. Всіх на кладовище відтягнули.

— Пиляли далеко. Хто б міг припустити, — виправдовуюсь я.

Чуб, який деякий час лежав без свідомості, відкриває очі. Йому, мабуть, стало трохи краще. Він відразу включається в розмову.

— У нас у Миргородському районі, коли косили кукурудзу на силос, Вася Крюк теж задумався. Його в комбайн затягнуло. І перемололо. Тільки до сих пір не можу зрозуміти, до чого тут я. За що строк мотаю. За те, що вискочив із кабіни свого трактора подивитися?!

— Не твій трактор буксирував комбайн? — уточнюю.

— Якби-то мій, — відповідає Чуб. — В тому-то і справа, що мій поруч тягнув причіп, куди перемелена маса сипалась.

— Всіх підряд гребуть без розбору, — додає Молдаван. — Мене запроторили за те, що виконроб виявився нечистим на руку. Для своїх завищені наряди закривав.

— Так і без розбору, — заперечує Окуджава. — Диму без вогню не буває. За бордель довелося відповідати мені. Спихнули все на мене. Мужики гроші заробляли, але і я непогано жив. Скільки дівок спробував, скільки горілки випив. А міг би в будь-яку хвилину піти. Ніхто мене не змушував. Ні, тримався до самого кінця. Тому, що таке життя мені подобалося.

— Звик до борделі, тепер тобі здається, що життя — суцільне свято, — каже Молдаван. — А тут пахати треба, а не займатися хернею.

— Добре жити добре, — виправдовується Окуджава. — Ні капельки не шкодую про те, що трапилося. Поки ти розчин і цеглу тягав, я пісні співав, дівок трахав і горілку жер.

— А дружина як до цього ставилася?

— І дружині дещо перепадало. Вона мене розуміла. Не можна творчій людині зациклюватися тільки на сімейних питаннях. Йому потрібні враження, емоції, щоб не втрачати форму. Видавати постійно що-то на гора. Це вона розуміла, коли я приносив додому повний гаманець з грошима.

— Не життя, а малина, — вставив Молдаван.

— А дівки мене любили, проходу не давали, — посміхається Окуджава, згадуючи свої золоті деньки. — Біля борделі чергували, коли йшов додому. Дуже подобалася їм моя творчість.

Чуб остаточно приходить до тями. Як у нас кажуть: оклигав. Встав. Сильно накульгуючи, пройшовся біля багаття.

— Хоч би пройшло швидше. Приїде Іришка, а я кульгаю. Що вона подумає? — бідкається Іван.

— Нічого не подумає, — заспокоює його Окуджава. — Ти не на танцях був, працював на небезпечному виробництві. Отримав травму. От і все. Дякуй Богові, що тільки цим обійшлося.

— Вона у мене вразлива. Буде переживати, — знову хвилюється про майбутню зустріч Чуб.

Мужики продовжують розмову про життя, а я стою і думаю. Сьогодні нам пощастило. А завтра? Не знаю, звідки з'явиться загроза на наступний раз. До чого мене доведуть спогади? Навіть у хвилини смертельної небезпеки вони не дають мені спокою. Чим виллється моя нестримна туга за Батьківщиною.

Звичайно, не варто згадувати про Батьківщину, коли йде рубка лісу. І умови, як на фронті, і сніг у людський зріст. За таким не встигнеш убезпечити себе. А дерева «стріляють» кожен день. Когось калічать, а кого відправляють в інший світ. Тут треба бути особливо обережним, тому що небезпечна ситуація може виникнути в будь-яку хвилину і з будь-якого боку.

Увечері Окуджава вмився. Одягнувся, що у нього було новіше. Незважаючи на мороз, взув кирзові чоботи. Побіг уздовж дерев'яних нар у пошуках трійного одеколону.

— Чи немає у кого? — запитав у нас.

— Якщо у кого й був, — пояснив Молдаван. — То він його давно випив. Сам, чи що, не знаєш?

— Куди ти чепуришся? — невдоволено покосився на Окуджаву Чуб.

— Йду на блядки, — обережно подивився в його бік Окуджава. — Хочу Косяку сподобатися.

— Хочеш бути у нього другою дружиною? — пересилюючи біль, засміявся Чуб.

— Чому