Нік Ремені - Не плач, кохана!

диви, а в місті дефіцит, — вимовила вона, підкреслюючи взривне «г», чого у мене ніяк не виходило.

Я подумав, що доля закинула цю жінку на край землі з Москви або Ленінграда, що чоловік покинув її. І живе вона одна без дітей. Таке враження склалося у мене про неї в перші хвилини спілкування.

— Давай знайомитися, — запропонувала вона мені, простягнувши руку з довгими тонкими пальчиками, які закінчувалися акуратно підстриженими нігтями, — Віолетта.

Я з задоволенням стиснув руку інтелігентки, вловивши запах її парфумів.

— Валера! — скупо представився.

На зустріч з нею я прихопив звичну п'ятилітрову каністру з гасом. Побачивши в моїй руці сумку з каністрою, Віолетта розпливлася в усмішці. Вона потягнулася за пакетом, але я відвів свою руку.

Мабуть, вона спокусила не одного морячка, виманюючи гроші і матеріальні цінності, і вже не вважала за потрібне розраховуватися за послуги. Вважала, що досить її полум'яного погляду. Але вона, напевно, не розуміла, чого достатньо було десятиліття тому, вже не мало необхідного ефекту зараз.

Дивився на інтелігентну, струнку жінку, яка спочатку обіцяла мені золоті гори, і думав, як вона буде зі мною розраховуватися: грошима чи натурою. Думав сказати або промовчати. Або якось висловитися більш ввічливо. Але видав прямо:

— Чим ви будете розраховуватися: грошима чи натурою?

— Тобі недостатньо спілкування зі мною?!

— Мамуня, років двадцять-тридцять, може було б достатньо, але не зараз.

Я розвернувся йти.

— Валера! Стривайте, ми з вами домовимось, — намагалася вона мене зупинити.

Вибачився, що треба терміново йти, і поспішив втекти від старої красуні…

Мене повернув у тайгу обурений голос Молдавана.

— Не рівняй пеніс з пальцем, — говорив на підвищених тонах він.

— Я і не рівняю. Але де вони, баби?

— Дістав ти мене своєю балаканиною. Тут тобі не притон. Кінчай базарить. А то отримаєш в лоб, — не на жарт розсердився Мишко.

Окуджава замовкає. Підходить впритул до вогнища. Стає біля Люсі, чим викликає наше невдоволення.

— Цю нікчему на гарматний постріл не можна підпускати, його мужиком не можна назвати, — каже мені Чуб, показуючи на Люсю. — А Окуджава говорить.

— Валерка йому спокою не дає, — додає Молдаван. — Навіть з опущеними вступає в розмову. Мабуть, хоче про щось домовитись.

Ми з Чубом очистили від снігу кедр. З двох сторін присіли біля нього, ставши колінами на мерзлу засніжену землю. Почали працювати пилкою. Не встигли вчора її заточити. І ось отримуємо результат. Не вгризається в дерево.

Не допиливши і до половини, зупиняємося. Не вистачає сил. Наші тіла потіють. Чуб знімає шапку. Від його лисої голови валить пар. Струмки поту течуть по щоках.

У мене від перенапруги пливе в очах. Нижня білизна стає вологою. Але це не причина, щоб розслабитися. Потрібно виконувати денну норму.

Знову опускаємося з Чубом навпочіпки, смикаємо пилу туди-сюди що є сили. Пройшли найважче — середину дерева, де воно найтовстіше. Ще трохи. Ось високий, рівний, як стріла, кедр затріщав.

Молдаван бере рогач, направляє кедр, де немає дерев. Лунає, наче автоматна черга, гучний тріск. Могутнє дерево повільно нахиляється. Ми в передчутті, що зараз воно з глухим шумом впаде на засніжену землю.

Але комель повзе по пеньку, потім «стріляє» на кілька метрів, проривши глибокий рів у снігу.

Такого повороту ніхто не очікував. Ми заціпеніли від жаху, від свідомості, що зараз може статися непоправне.

Комель пронісся поряд зі мною. Але злегка хитнувся і задів Івана. Чуб відлетів на кілька метрів.

Ми витягуємо Чуба зі снігу.

Що є сили шльопаю його по щоках:

— Іван! Ти живий?!

Він відкриває очі. Дивиться відчужено в синє небо, на верхівки зелених кедрів, вкриті снігом. Питає тихо у нас:

— Де я?

— На рубці лісу.

Іван закриває очі і затихає. Забивається тривожним сном. Потім несподівано знову відкриває очі і кричить благим матом.

— Що з тобою? — нахиляється до нього Миша.

— Нога, — кричить Іван.

Обережно несемо його до вогнища. Опускаємо на підготовлені Люсею гілки.

Що робити, ніхто не знає.

— У нього, напевно, перелом, — промовляю я.

— Треба накласти шину, — каже Молдаван. — До вечора терпіти багато.

— Серед ув'язнених є лікар, — нарешті осіняє думка Окуджаву. — Хай він подивиться.

Старенький дідок схиляється над постраждалим. Ретельно промацує ноги Івана.

Той корчиться від болю. Лається матом, але лежить нерухомо.

— Тобі пощастило, — каже лікар. — У тебе забій.

Залишаємо Івана біля багаття. Нас женуть на роботу вертухаї. Сержант Іванько схиляється над потерпілим.

— Як тебе дістало? — співчутливо питає він.

— Нема чого його жаліти, — каже йому старший охоронник. — Треба було йому берегтися. Тоді б не лежав тут, а виконував завдання.

Так я залишився без напарника, мене беруть до себе Молдаван і Окуджава. Ми